Гей, ти, серце, — сонячно гаряче,
Гей, ти, серце, — сонцем золоте!
Від колиски невгамовна вдача
Оселилась з нами і росте!
Понесем же, серце, голі й босі.
На одчай голівоньку свою!..
(...Скоро, скоро прийде злота осінь
І повисне тишею в гаю...)
Мабуть, так накреслено дороги
Та стежки зазорені мої, —
Щоб лягали вічно попід ноги
З голубого міста на гаї!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
Світла сонячна сповідь молодої душі, охопленої невгамовною жагою простору, мандрів і життєвого ризику на перехресті урбаністичної цивілізації та вільної природи. Твір сповнений юнацького відчайдухого пориву, крізь який ледь чутно пробивається меланхолійне передчуття осіннього згасання.
Вірш є складовою дебютної збірки Олекси Влизька «За всіх скажу» (1927). У ньому відбилися як індивідуальні риси вдачі автора — його феноменальна рухливість, любов до спорту, яхтингу, подорожей і авантюризму, що компенсували фізичну ізоляцію від світу звуків, — так і загальний світовідчуттєвий нерв молодого покоління кінця 1920-х років.
Текст відображає типове для ранніх модерністів прагнення гармонізувати урбаністичний простір («голубе місто») із первозданним природним буттям, трансформуючи особисту долю в безперервний естетизований рух за горизонт.
Вірш написаний чотиристопним хореєм, розмовний і пісенний характер якого підсилюється ритмічними анакрузами та виразними пірихіями. Перехресне римування (АбАб) спирається на чергування дактилічних та жіночих/чоловічих клаузул із вільними пісенними співзвуччями («гаряче — вдача», «золоте — росте», «босі — осінь», «дороги — ноги», «мої — гаї»).
Композиція твору вибудувана у формі ліричного монологу-звертання до власного серця. Інтонаційний лад розвивається через перепад від мажорного гімнічного зачину через раптовий елегійний рефлексивний дисонанс у дужках («Скоро, скоро прийде злота осінь...») до впевненого фаталістичного життєствердження.
Образна палітра твору насичена геліоцентричною колористикою: «сонячно гаряче», «сонцем золоте» серце є вмістилищем невгамовної вітальної сили. Фольклорно-романтичний жест піти «голі й босі / На одчай голівоньку свою» відсилає до традиції української парубоцької та козацької відваги, переінтерпретованої крізь призму модерністського епатажу.
Вставна строфа-ремарка в дужках про прихід «злотої осені» з її цвинтарно-заспокійливою «тишею в гаю» вводить у текст тонкий модус елегійної тривоги, мотив memento mori, що лише загострює цінність миттєвого буяння сил. Фінальна формула «з голубого міста на гаї» постає виразним символом відкритості світу: поет не замикається в кам'яному місті, а синтезує цивілізаційний порив із космічним розгортанням природи вздовж «зазорених стежок» невблаганної долі.
Теми: віталізм і сонячність · молодість і відчайдушність · фаталізм покликання · місто і природа · передчуття осені · мандри й невгамовність