І тут, і там вітрила волохаті, —
Суцільний дим од моря до небес,
і тільки іноді прорвуться з плес
далеких сонць проміння кострубаті,
і зірвуть млу, де піняться прибої,
та крутять хвилі виром карусель,
а десь летить сп'янілий корабель
між двох морів, — і під, і над тобою...
...І знову, знову... Сторогатим чортом
охрестить все похмурий капітан
і вдарить в дим, одчайно, мов таран,
сирени тон над портом.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Вірші. Харків, ДВУ, 1927.
Мариністичний етюд урбаністично-романтичного спрямування, у якому величний хаос морської стихії та гнітюча імла порту трансформуються у вольовий гімн мужності й праці крізь виклик капітана сліпим природним силам.
Вірш увійшов до дебютної збірки Олекси Влизька «Живу, працюю» (Харків: ДВУ, 1927), що засвідчила прихід у тогочасне українське красне письменство неповторного, глухонімого від перенесеного в отроцтві скарлатинового менінгіту поета-бунтаря, наділеного рідкісним синестетичним світовідчуттям. Молодий автор, натхненний естетикою «романтики вітаїзму» та концепціями Миколи Хвильового, свідомо шукав образів мужності, праці та протистояння суворим стихіям.
Морська тематика для Влизька — не кабінетна абстракція, а вислід його реальних подорожей Чорним морем та активного занурення в географію південних портів, де залізо, вугілля, солоний вітер і важка праця докерів та моряків формували нову модерну міфологію доби раннього радянського модернізму 1920-х років.
Поезія написана п'ятистопним ямбом із пірихіями, що передають рвучкий рух морського набігу та пульсацію стихії. Строфіка модифікована — автор послуговується чотиривіршами з перехресним римуванням (абаб), утім фінальна строфа набуває драматичного зламу, переходячи в нерівноскладовий катрен із чітким акцентним завершенням (згасання рядка до тристопного розміру в кульмінаційній точці сирени).
Центральним структуротворчим тропом виступає синестетична метафорика: «вітрила волохаті», «суцільний дим», «проміння кострубаті». Поет тонко відчуває пластику й густину зорових образів, компенсуючи фізичну втрату слуху надзвичайною тактильністю і зримістю мови. Туман постає не просто оптичним явищем, а щільною субстанцією, що стирає межу між морем і небом, занурюючи корабель у стан підвішеності між буттям і небуттям.
Образ «похмурого капітана», який «сторогатим чортом охрестить все», увиразнює неоромантичний мотив людини дії, фаустівського виклику ворожому всесвіту. Вольовий акт — удар сирени в імлу «одчайно, мов таран» — є квінтесенцією вітаїстичного пафосу Влизька: пробивати шлях крізь темряву, утверджуючи людську присутність у безмежжі хаосу.
Теми: мариністика · неоромантизм · боротьба зі стихією · урбаністичний пейзаж · вітаїзм