Ти їдеш додому туди, до Дніпра.
Позаду Європа, шалена пора.
Ти згадку про неї довіку носи,
Повище підкручуй гвардійські вуси!
Були в Будапешті, були ми у Відні,
Бували багаті, бували і бідні,
Були ми і пильні, були й безтурботні,
Десятком ходили супроти сотні!
То бажані друзі, то судді суворі,
Ми й небо трусили! І падали зорі!
Всього нам дісталось! І радості, й зла,
По келиху повнім нам доля дала.
1945, Надь-Велег
Братерське напуття побратимові, який вирушає додому до Дніпра, із заповітом нести рідній землі тепло зболілого серця й відбудовувати спаплюжені війною міста.
Повоєнна демобілізація перших черг воїнів Червоної армії влітку та восени 1945 року супроводжувалася щемливими прощаннями фронтових друзів, які роками ділили окопний хліб і небезпеку.
Сам Гончар ще залишався в армії і проводжав земляків, які поверталися в зруйновану нацистами під корінь Україну, сповнені мрій про відбудову рідного краю.
Вірш написано чотиристопним дактилем із чергуванням жіночих і чоловічих закінчень. Такий ритм передає перестук коліс потяга, що мчить на схід.
Твір має кільцеві інтонаційні мотиви дороги, Дніпра та святого обов'язку перед Батьківщиною.
Звернення до демобілізованого друга сповнене щирої ніжності та гіркої фронтової пам'яті. Поет просить поклонитися святому Дніпрові, матерям і вдовам, які винесли тягар окупації.
Повернення солдата осмислюється не просто як індивідуальна радість, а як початок великого творення: на місці руїн колишній боєць має посіяти зерно і закласти нові фундаменти життя.
Теми: демобілізація · фронтова дружба · повернення в Україну · святий Дніпро · відбудова миру