Мов дівчата худенькі, ялини
Розбрелись по безпліддю гір.
Дерев’яна гірська хатина,
Чорних буйволів повен двір.
І хазяйська дочка-мадярка
Виносить мені молока.
Усміхнулась до мене жарко,
Та усмішка її не така,
Як у тої, що десь у школі
Перед дітьми сумна стоїть, —
Від мене, від скель цих голих
На відстані цілих століть.
1944, Трансільванія
Тонка пейзажно-психологічна замальовка зустрічі в трансільванських скелях із молодою мадяркою, чия палка усмішка нагадує про далеку українську вчительку.
Вірш фіксує короткий перепочинок біля дерев'яної оселі в Карпатах восени 1944 року під час просування Трансільванією.
Зіткнення з чужим побутом (чорні буйволи, гірська мадярська родина) пробуджує глибоку ностальгію за мирним життям удома.
Амфібрахійний розмір із гнучким римуванням, живописний етюдний малюнок, багатий на зорові деталі.
Композиційна антитеза двох жіночих образів: палкої чужоземки біля буйволячого двору та сумної рідної вчительки перед дітьми.
Ялини, порівняні з «худенькими дівчатами», олюднюють суворий і безплідний гірський ландшафт, надаючи йому щемкої крихкості.
Глек молока та жарка усмішка дочки господаря стають знаком універсальної людської гостинності, яка переступає через бар'єри воюючих сторін.
Проте серце воїна лишається вірним образу жінки зі шкільного класу в Україні, яка віддалена від нього «на відстані цілих століть» страждань і розлуки.
Теми: Трансільванія · гірський етюд · мадярка і молоко · спогад про Україну · вчителька · чужина