Друзі були — розбрелися по світу,
Сили були — по фронтах розгубив.
Кров’ю й моєю ці ниви полито,
Та, мабуть, мені не діждатися жнив.
Ітиму я цькований, йтиму осміяний,
Не в силі нічого забути, зректись.
Даремно чужими вітрами обвіяний,
Все вірний тому, у що вірив колись.
1943
Елегійне визнання власної самотності й водночас непохитної вірності ідеалам юності під ударами цькування, глузувань та воєнного лиха.
У 1943 році, втративши на фронтах і в окупації багатьох побратимів-студентів, Гончар відчував себе відірваним од колишнього кола однодумців, приреченим на непевність і небезпеку.
Твір відбиває глибоку кризу самотності поета-воїна, який свідомо приймає роль вигнанця заради чистоти власних переконань.
Три- і чотиристопний анапест, що надає віршеві протяжного, скорботного, роздумливого звучання пісні-сповіді.
Використання семантичних опозицій: розсіяння друзів — зосередженість власного духу; пролита кров — відсутність сподівання на жнива перемоги.
Метафора пролитої крові на нивах без надії дочекатися жнив розкриває жертовність покоління, яке йде на смерть без егоїстичного розрахунку на особисті плоди майбутньої перемоги.
Цькування та висміювання, яких очікує ліричний герой, стають ознакою його інакшості: він не піддається «чужим вітрам» ідеологічних маніпуляцій.
Ключова ідея твору — абсолютна вірність витокам, юнацькій вірі та покликанню душі, які сильніші за війну й забуття.
Теми: вірність ідеалам · самотність · трагізм покоління · стійкість · пам'ять · поетичне покликання