Крізь сіре сіється сито
Дощик осінній.
Мабуть, нам більше не пити
Кубки весільні,
Мабуть, нам більше не бачить
Ранки весняні.
Чуєш, як сосни плачуть,
Од горя п’яні.
Чуєш, як степ ридає
Без вільного плуга.
А долі не жди, немає,
Одна лиш наруга.
Одна лиш наруга зухвало
| Свистить нагаями.
Скільки вже тих не стало,
Які були з нами!
Близькі вже стали далекі,
Ми гинем ні за що.
У вирій летять лелеки,
Як юність пропаща.
1942
Щемлива окопна елегія про непрожите щастя та передчуття загибелі під монотонний плач осіннього дощу.
Твір відображає солдатські настрої періоду осіннього бездоріжжя та сирих окопів, де постійний холод і близькість смерті породжували гіркі роздуми про нездійснене кохання.
Для юного Гончара та його побратимів-однолітків мотив «невипитих весільних кубків» був не поетичною вигадкою, а жахливою імовірністю кожного наступного дня.
Тристопний хорей із перехресним римуванням; мелодика близька до тихої української народної колискової або зажуреної пісні-плачу.
Образ «сірого сита» осіннього дощу створює відчуття безвиході та пригніченості, в якій навіть навколишні сосни видаються «од горя п'яними».
Прощання з весільними кубками та весняними світанками розкриває трагедію недолюбленого й невизрілого цвіту нації, скошеного війною.
Теми: осінній дощ · непрожите кохання · окопний сум · плач сосон · передчуття загибелі