Це було десь —
Байдужі пожежі, ніч, канонада.
Доблесть, як епос. І зрада.
І ліс, просякнутий кулями ввесь.
Це було десь.
Шмигнули в деревах чужі силуети,
Блиснуло, свиснуло вістря багнета.
А клич, мов ракета, звивавсь до небес.
Це було десь.
Ревла, стугоніла смертельна темрява.
Де впала зоря — народилася слава
В здриганні осяяних рідних берез.
Це було десь.
7 січня 1943 р.
Баладне марення про нічний лісовий бій, де крізь гуркіт канонади, свист куль та зраду спалахує вічна слава загиблих героїв.
Поезію датовано 7 січня 1943 року (Різдво за старим стилем), коли фронтові спогади та пережиті кошмари боїв переслідували автора уві сні та наяву.
Олесь Гончар передає стан психологічного шоку солдата, коли пам'ять довільно вихоплює уривки найстрашніших моментів бою в оточенні.
Рефрен «Це було десь», що відкриває та завершує строфи, створюючи циклічну композицію сновидіння або травматичного спогаду.
Синкопований ритм, рубані називні речення («Доблесть, як епос. І зрада»), що імітують спалахи світла у фронтовій пітьмі.
Образ лісу, «просякнутого кулями ввесь», уособлює поранений простір природи, втягнутий у людське пекло взаємного винищення.
Парадокс поєднання «доблесті» і «зради» відображає гірку правду перших років війни, де жертовний подвиг одних межував із фатальною зрадою або панікою інших.
Здригання рідних берез при народженні слави від упадаючої зорі міфологізує смерть захисника, переводячи воєнний епізод у вимір національного сакрального мартирологу.
Теми: фронтовий сон · бій у лісі · доблесть і зрада · пам'ять про загиблих · травма війни · пейзаж бою