Сядем тут, відпочинемо, друже,
Розіславши на камінь шинель.
Ой широко розлився ти, Буже,
Ой далеко плисти до тих скель!
Кожен раз, як кисет добуваю,
Що її вишивала рука,
Пригадаю, усе пригадаю,
Поруч мене вона виника.
Біла шия в разках намиста.
Наче шовк, шелестять слова.
Де ти, зірко моя промениста,
Українко моя степова?
Зберігай, бережи свої чари,
Хай міцніють щодень, як вино.
…Багряніє на заході хмара,
Як високе моє знамено.
1944
Хвилина фронтового перепочинку на скелястих берегах розлитого Бугу, де вишитий кисет викликає світлий образ далекої коханої українки.
Написано навесні 1944 року під час форсування Південного Бугу в ході Умансько-Ботошанської наступальної операції радянських військ.
Поезія фіксує перехідний момент між звільненням центральних українських земель і наближенням до західних кордонів.
Три- і чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням, співучий і фольклорно наснажений.
Використання народнопоетичних образів (розстелена шинель, вишиваний кисет, разки намиста на білій шиї).
Буг постає не лише водною перешкодою для форсування, а й символічною межею рідної землі, на березі якої солдат востаннє торкається пам'яті про дім перед походом у чужі краї.
Вишитий кисет функціонує як сакральний оберіг, що матеріалізує любов далекої степової українки серед окопного бруду та небезпек.
Багряна хмара на заході сонця набуває подвійного значення: це і тривожна заграва майбутніх закордонних боїв, і переможне знамено непереможної любові.
Теми: Південний Буг · перепочинок воїнів · кохання-оберіг · степова Україна · фольклорні мотиви · шинель на камені