Умру на світанні.
В години робочі.
Залишу вам ранок
І сиву на травах росу.
Я й там вас любитиму!
З тої праночі
Якісь для вас тайни
Сюди принесу.
Ще квіттям зійду я
В полях України,
Ще вам провіщатиму
Радості день.
Краю коханий,
Люди кохані!
Добра вам молитиму,
Сонця й пісень…
14 березня 1974 р., Ялта
Світла філософська елегія-заповіт про примирення з неминучим кінцем земного шляху та вічне повернення душі поета в рідні поля України ранковими квітами й зорею.
Вірш має точну авторську позначку: «14 березня 1974 р., Ялта». У цей час Олесь Гончар перебував у Криму після важких років цькування його роману «Собор» та наступу брежнєвської реакції на українську культуру.
Переживши інфаркти й тиск влади, письменник у хвилини усамітнення звертався до інтимної медитативної лірики, роздумуючи про тлінність буття та вічність духовної любові до рідної землі.
Написано витонченим різностопним дольником / амфібрахієм із вільною пісенною строфікою, де короткі несиметричні рядки передають легкість передсвітанкового подиху.
Лексика прозора, акварельна, позбавлена пафосу; переважають архетипні образи природи (роса, квіти, праніч, ранок, сонце).
Смерть мислиться автором не як трагічний обрив, а як тихий перехід у години щоденної людської праці («Умру на світанні. В години робочі»). Поет залишає людям ранок і сиву росу, обіцяючи любити їх і з потойбічної «праночі».
Злиття людської душі з українською природою («Ще квіттям зійду я в полях України») відлунює лесеукраїнським пантеїзмом, стаючи щирою молитвою за щастя, пісні та світле майбутнє рідного народу.
Теми: філософія смерті і безсмертя · любов до України · вранішня тиша · пантеїстичне розчинення · духовний заповіт