Нагадала мені віхола,
Що окоп мій заміта,
Як ти в госпіталь приїхала,
Вся від сонця золота.
Вся в цвіту пругкої зрілості,
Смаглощока і туга,
Від дівочої невмілості
Іще більше дорога.
Чи й тобі оця хурделиця
Хоч що-небудь нагада?
…Сніг сухий степами
стелеться
І окоп мій заміта.
1943
Фронтовий спогад про кохану, яка колись відвідала поета в госпіталі, що зігріває душу серед крижаної зимової віхоли в заметеному снігом окопі.
Створений взимку 1943 року в окопах передової, коли фронтова завірюха відрізала бійців від світу, залишаючи наодинці з власними почуттями та пам'яттю.
Гончар згадує короткий епізод одужання в госпіталі та зворушливий приїзд близької людини, що сприймається як недосяжне світле диво посеред боїв.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням, мелодійний і наближений до інтимного романсу.
Кільцева композиція: завірюха на початку й наприкінці обрамлює спогад, посилюючи відчуття холоднечі реальності супроти сонячного спогаду.
Образ коханої («вся від сонця золота», «смаглощока і туга») стає абсолютним контрастом до мертвотного білого снігу окопної зими, уособлюючи тепло живого тіла та мирного життя.
Дівоча невмілість розкривається як ознака душевної чистоти та незіпсованості, яка стає для солдата найвищою моральною опорою в бою.
Питання «Чи й тобі оця хурделиця / Хоч що-небудь нагада?» сповнене тихої тривоги за збереження тонкого душевного зв'язку через відстані й небезпеку.
Теми: інтимна лірика · спогад про кохану · окоп і віхола · госпіталь · контраст тепла й холоду · фронтові будні