Чоловік підійшов до меморіуму
і прочитав на ньому власне ім’я:
вічна слава героям,
що полягли за незалежність Вітчизни.
Йому приемно й боляче.
Під однією сорочкою Колима і Ташкент.
Та мешканці міста зігнорували його:
хто повірить цій байці?
Якщо ти й живий — тим гірше для тебе:
вшановуєм тільки мертвих.
Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:
“Пред’явника вважати за мерця”.
Кафкіанська сатирична мініатюра про відчуження людини в тоталітарній імперії, де живий герой виявляється небажаним тягарем, доки його офіційно не визнають мерцем.
Твір належить до збірки «Веселий цвинтар» (1970), де автор розкриває бюрократичний цинізм радянської системи щодо фронтовиків та в'язнів концтаборів.
Стус висміює парадокс офіційної пропаганди: держава готова увічнювати абстрактних полеглих героїв у камені, проте переслідує і цурається живих свідків трагедії.
Лаконічний вірш у прозі, стилізований під анекдот або абсурдистську новелу з несподіваним бюрократичним пуантом.
Сухий репортажний тон розповіді підсилює чорний гумор та екзистенційну гіркоту зображуваного.
Чоловік, який бачить власне ім'я на меморіалі, носить під сорочкою реальну історію репресій і депортацій — Колиму й Ташкент, що не вписується у глянцевий міф про перемогу.
Реакція містян оголює цинізм натовпу: живий свідок руйнує комфортну брехню, тому суспільству зручніше вважати його самозванцем і вимагати його зникнення.
Фінальна довідка («Пред’явника вважати за мерця») є геніальною метафорою радянського існування: влада визнає права громадянина лише за умови його абсолютної духовної або фізичної смерті.
Теми: бюрократичний абсурд · меморіал і мертві герої · Колима і Ташкент · довідка на смерть · фальш офіціозу