Костомаров у Саратові
Василь Стус
Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В. Мисик
I
За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям — просвітку нема.
Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.
IV
Задумалася свічка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
і голова в руках.
Розіп’ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам’ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам’яті провали.
Але ж і дні настали —
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —
це біле божевілля —
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.
Про вірш
Драматичний історико-філософський цикл про заслання Миколи Костомарова, безвихідь імперської тюрми народів та моральний вибір українського інтелектуала.
Історія
Написаний у 1968 році під враженням від долі кирило-мефодіївців та історичних паралелей між царськими і радянськими репресіями проти діячів української культури.
Як епіграф Стус узяв слова Василя Мисика: 'Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?', підкреслюючи спадковість імперського терору від ХІХ до ХХ століття.
Постать історика Миколи Костомарова в поволзькому засланні в Саратові стає дзеркалом долі самого Стуса та його побратимів-дисидентів, приречених на ізоляцію та табірне нищення.
Форма
Поліфонічна структура (поетичний цикл із фрагментів), де класичний чотиристопний і п'ятистопний ямб поєднується з ламаним синтаксисом та напруженими паузами.
Суворі клаузули та темний звукопис (повторення шиплячих і сонорних) створюють атмосферу поховального холоду та мертвотної тиші.
Як читати
Саратовське заслання Костомарова осмислюється як метафора вічної неволі української душі в 'державі смерті', де тюрма приростає рік за роком, засмоктуючи людину, мов равлик у черепашку.
Образ соснового хреста віконної рами перегукується з мотивом розп'яття: мучеництво інтелектуала є неминучою платою за вірність своїй пам'яті й народові.
Філософський висновок вірша знімає дріб'язкові нарікання: перед лицем космічного абсурду імперії нарікати соромно — треба нести свій хрест із гідністю до кінця.
Теми: Микола Костомаров · держава смерті · заслання і самотність · імперський терор · історична пам'ять · розп'яття духу