Море —
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і стогін стихії
туманом важким облягло.
*
Гусне вечір сурою корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Стільки правди в горлі, стільки мук —
не переповісти і до рання.
*
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?
1963
Символістський пейзаж-медитація про нічне море, мефістофельську самотність стихії та нездоланний біль людського існування.
Написаний у 1963 році під час перебування поета на узбережжі Чорного моря (Крим або Одещина), де він переживав глибоку світоглядну та творчу кризу раннього періоду.
У цей час Стус активно засвоював досвід європейського модернізму — від Рільке й Бодлера до Гете, експериментуючи зі звукописом та філософською метафорою.
Вірш засвідчує раннє тяжіння Стуса до темної експресіоністичної образності, в якій природна стихія резонує з трагізмом людського духу.
Трьохприватна верліброва структура з плавними ритмічними переливами, що наслідують дихання морського прибою та нічні паузи.
Тонка синкопована строфіка, переплетіння акустичних образів (пасажі рояля, тріск у лісі, свист птаха, сура Корану) з візуальною темрявою.
Метафора 'море — чорна грудка печалі, душа Мефістофеля наодинці' знімає романтичну ошатність мариністики, перетворюючи безодню води на дзеркало демонської туги й космічної самотності.
Звук дівочих пальців на роялі та стогін стихії контрастують із вечірньою тишею, яка 'гусне сурою Корану', натякаючи на священний, невимовний тягар істини.
Фінал вірша з самотнім метеликом під час падолисту висловлює крихкість і беззахисність живого серця перед навалою вселенського холоду й ентропії.
Теми: нічне море · екзистенційна печаль · душа Мефістофеля · крихкість буття · самотність і ніч