Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.
Болісний спогад про останню мить прощання з дружиною: трагічне передчуття незворотної втрати коханої за фатальним поворотом долі.
Вірш навіяний спогадом про коротке побачення з дружиною Валентиною Попелюх або хвилини арешту в січні 1972 року.
Твір зафіксував стан шоку й гарячкового марення, в якому поет усвідомив кінець їхнього спільного земного щастя.
Трьохстрофний чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Напружений, драматичний синтаксис із обірваними фразами.
Контраст холоду й жару («змерзла щока» — «антонів огонь», пропасниця) підкреслює фізіологічний і душевний біль розлуки.
Образ дружини, розкриленої мов лебединя, втілює беззахисність і самовіддану любов перед обличчям безжальної репресивної машини.
Стан ліричного героя порівнюється з тортурами «антонового огню» (гангрени чи священного вогню), де почуття оніміння супроводжується кришталево чітким усвідомленням катастрофи.
Завертання «за ріг» стає метафорою переходу межі між свободою та неволею, за якою відкривається безодня розлуки довжиною в життя.
Теми: прощання з коханою · арешт і розлука · трагічна ніжність · передчуття втрати · палімпсести