Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на вiття виголiле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душi!
Темний експресіоністичний етюд розпачу: осіннє озеро як пекельне дзеркало загибелі, віщування трагічного майбутнього та протяг у самотній душі.
Створено наприкінці 1960-х років, у період написання творів для 'Веселого цвинтаря'. Стус переживав глибоке відчуття насування неминучої катастрофи й повної незахищеності перед репресивною машиною.
Київські парки й ставки восени ставали для нього простором екзистенційного самозаглиблення, де похмура природа резонувала з передчуттям арешту.
Вірш належить до найпохмуріших зразків українського поетичного експресіонізму ХХ століття.
Нерівномірний тонічний вірш із рвучкою ритмікою, що передає психічний злам, страх і гарячкове напруження зору.
Ударна неологічна метафорика ('крилатолезо', 'високогорлі сосни', 'чорностав', 'повісплений став') та звукова концентрація глухих і вибухових звуків.
Чорний став, що блищить очима Люцифера, постає порталом у бездоння небуття, звідки на поета криваво рветься 'вороння майбутнього' — провісники заслання, крові й смерті.
Спроба насилу вбгати цей жахливий чорностав у власний череп символізує фатальне перевантаження людської свідомості болем і темрявою своєї доби.
Фінальний вигук 'а чуєш, чуєш протяг у душі!' фіксує абсолютну оголеність серця перед вітрами долі: людина лишається беззахисною проти космічного й політичного холоду.
Теми: осінній чорностав · очі Люцифера · вороння майбутнього · протяг у душі · експресіонізм і жах