Останній лист Довженка
Василь Стус
Прозаїки, поети, патріоти!
Давно опазурились солов’ї,
одзьобились на нашій Україні.
А як не чути їх? Немає сил.
Столичний гамір заважкий мені.
І хочу вже на затишок, і, може,
на спокій хочеться на придеснянський,
і хочеться на мій селянський край.
Пустіть мене до себе. Поможіть
мені востаннє розтроюдить рану,
побачити Дніпро, води востаннє
у пригірш, із криниці зачерпнуть.
Нехай грызуть днiпровi гострi кручi
моє зболіле серце. Хай гудуть
чернігівські просмолені ліси.
Пустіть мене в просмолене дитинство.
Бо кожну ніч порипують бори,
і ладаном мені живиця пахне,
і дерева, як тіні предковічні,
мене до себе кличуть і зовуть.
Пустіть мене у молодість мою.
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,
хоч крихіткою ока ухопить
прогірклу землю. Звіхолили сни
мій день, і ніч мою, й життя прожите.
Пустіть мене до мене. Поможіть
ввібрать в голодні очі край полинний
і заховать на смерть. Пустіть мене —
прозаїки, поети, патріоти.
VI. 1964
Стус Василь
Про вірш
Драматичний монолог-сповідь Олександра Довженка у московському вигнанні: відчайдушний крик митця, якому забороняють повернутися на рідну землю.
Історія
Присвячено трагічній долі видатного українського кінорежисера й письменника Олександра Довженка, якому сталінський і післясталінський режим фактично заборонив жити й працювати в Україні, тримаючи його в «золотій клітці» в Москві.
Стус глибоко знав щоденники Довженка з їхніми розпачливими зверненнями до партійного керівництва з благанням дозволити повернутися хоча б померти на берегах рідної Десни.
Форма
Драматичний білий ямб із вільними ритмічними переходами та виразною ораторською будовою. Твір стилізовано під форму відкритого листа-заповіту, насиченого пристрасними риторичними вигуками й запитаннями.
Як читати
Стус вкладає в уста Довженка нищівну сатиру на казенний радянський патріотизм: «опазурились солов'ї, одзьобились на нашій Україні». Офіційні співаки режиму перетворилися на хижаків, що клюють живе тіло культури.
Столичний московський гамір постає для ліричного героя задушливою чужиною, де творчий дух згасає від туги. Єдиним жаданням митця залишається повернення до джерел — на селянський придеснянський спокій, щоб востаннє поглянути на рідну землю.
Твір звучить як гострий обвинувальний акт проти імперії, яка вичавлює з підкорених народів їхні найбільші таланти, прирікаючи геніїв на повільне вмирання від ностальгії у відриві від національного коріння.
Теми: Олександр Довженко · московське вигнання · туга за Десною · трагедія генія в імперії · фальшивий патріотизм