Ще й до жнив не дожив,
ані жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Тьмавих протобажань
заповітна межа:
ці напасті зі щастям
давно на ножах.
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, світе
великий, добра.
В смерть задивлені очі.
Отерпла душа
і навчає, і врочить:
тобі кунтуша
вже довіку не мати,
а чорний бушлат —
він як батько, і мати,
і дружина, і брат.
Трагічна табірна елегія про передчасне згасання життя, прощення світу й приреченість на вічний арештантський бушлат замість долі.
Твір створено в таборах суворого режиму в Мордовії (збірка «Палімпсести»).
У цей період Стус страждав від важкої хвороби шлунка, виснажливої каторжної праці та постійних карцерів, гостро відчуваючи, що може не дожити до виходу на волю.
Складний тонічний вірш із внутрішніми римами, перемінною довжиною рядків і тужливим речитативним ритмом похоронного голосіння.
Поєднання народнопоетичної символіки (зозуля, поминальне коло, костриця, рілля) із суворою табірною реальністю («чорний бушлат»).
Поет звертається до рідного краю з покаянним проханням пробачити за невиправдані надії, беручи на себе провину за власну поразку в нерівній боротьбі.
Образ чорного арештантського бушлата, що стає в'язневі «батьком, матір'ю, дружиною і братом», передає абсолютну ізоляцію від родинного тепла й заміну всього людського табірною казармою.
Попри трагізм смерті («в смерть задивлені очі»), поет знаходить у собі велич пробачити світові заподіяне зло, стверджуючи найвищу християнську і стоїчну етику.
Теми: табірний біль · чорний бушлат · передчуття смерті · прощення світу · палімпсести