Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов’ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.
Експресивна урбаністично-природна картина ранкового пробудження лісу, наповнена буйною вітальною силою та очікуванням сонячного спалаху.
Написаний у середині 1960-х років, коли Стус жив у Києві та любив піші мандрівки лісовими масивами Святошина, Пущі-Водиці та Голосієва.
Вірш належить до раннього ліричного періоду творчості (збірка 'Круговерть' / добірки до 'Зимових дерев'), у якому поет ще поєднував романтичне замилування природою з динамічним авангардним світовідчуттям.
Природа для молодого Стуса — це простір чистоти, вільного дихання і захисту від штучного радянського соціуму.
Білий ямбічний вірш із мінливою довжиною рядка та пульсуючим імпресіоністичним плином асоціацій.
Багата кінетична метафорика: світанок вривається хвилею, вітер сідлає дерева, солов'ї захлинаються темрявою, дерева постають сполоханими кіньми.
Світанок зображений не як тиха пастораль, а як раптовий удар стихійної сили, що вривається в груди подорожнього, збуджуючи всі органи чуття.
Перетворення дерев на полохливих коней, яких вітер невдовзі осідлає і пустить чвалом назустріч сонцю, втілює архетип невтримного солярного руху вперед.
Образ солов'їв, що захлинаються ніччю до гіркоти в горлі, надає світанковому лісу драматичної глибини, віщуючи перехід від мороку до сліпучого світла.
Теми: світанок у лісі · вітальна енергія сонця · образ коней-дерев · пробудження природи · радість подорожнього