Утрачено останні сподівання,
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій найчистіший горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
Простуючи до смерті навмання.
Драматичний маніфест абсолютного внутрішнього визволення через зречення ілюзій: готовність спалити листи й вірші та стати на шлях бездомного мандрівника до смерті.
Написано 1970 року після серії важких ударів: трагічної загибелі художниці Алли Горської, повторного ув'язнення Валентина Мороза та остаточного блокування творів Стуса цензурою.
Поет свідомо готувався до неминучого ув'язнення, упорядковуючи архіви, спалюючи приватне листування заради безпеки близьких і психологічно обираючи долю політв'язня.
Класичний п'ятистопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим (абаб), пружний карбований ритм та імперативні градаційні дієслова («спалюй... пали... одчалюй... гибій»).
Висока трагедійна патетика поєднується з фольклорними мотивами мандрівництва у постолах бездомного.
Втрата останніх сподівань сприймається не як поразка, а як здобуття граничної свободи: лише позбувшись очікувань на помилування чи визнання, людина стає неуразливою для режиму.
Спалювання листів, віршів і власного болю — це ритуальне очищення душі, перетворення поета на бездомного мандрівника-прочанина, що відмовляється від земного затишку.
Питання про завтрашній день зустрічає сувору стоїчну готовність до небуття: якщо хліба й дня не буде, залишається гідно вистояти до кінця, простуючи крізь морок назустріч долі.
Теми: втрата надій як свобода · спалювання віршів · самовигнання · стоїчний вибір · простування до смерті