Вік би не бачити й не чуть…
Василь Стус
Вік би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
неначе кров із горла,
і пахнуть рутою, котра
уже напівзабута,
і пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог мені прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий — віршувати
на власну голову. А зміст?
А змісту не добрати.
Коли топилася душа
в грайливім струмуванні,
ти необачно полишав
всі приписи посланій,
де стільки ком, рисок, крапок —
сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
чи совісті каверни.
Добром об’яснена душа
велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
право — обирати
собі дорогу. Бо не він,
а ти — був раб. Не блазнем,
а рудокопом. Домовин
таланту вічним в’язнем.
Про вірш
Драматична сповідь про тягар поетичного дару: вірші як кров із горла, де митець є не володарем, а довічним в'язнем і рудокопом власного таланту.
Історія
Написано в таборах Мордовії (збірка «Палімпсести»). У табірних умовах писання віршів каралося карцерами та конфіскацією рукописів.
Стус усвідомлював свій поетичний дар як фатальний хрест: відмовитися від слова означало зрадити себе, а писати далі — свідомо йти на тортури й загибель.
Форма
Ритмізований вірш із експресивними розривами рядків, перемінним метром і багатим звукописом (поєднання пісенних мотивів м'яти й рути з трагічним хрипом горлової кровотечі).
Потужна парадоксальна афористичність образу поета-«рудокопа домовин».
Як читати
Порівняння поезії з «кров'ю із горла» доводить до абсолюту концепцію невіддільності творчості від тілесного й духовного страждання.
Бог постає «прелютим», бо наділив поета проклятим хистом говорити правду в суспільстві, де за правду карають смертю.
Поет відкидає роль легковажного блазня на догоду владі, обираючи долю рудокопа, який у темних надрах буття видобуває зміст ціною власного серця й життя.
Теми: покликання поета · трагедія творчості · вірші як кров · раб таланту · палімпсести