Добридень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
парокотельні — й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким “добриднем”.
Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ.
VII.1966
Щемливий спогад про повоєнне дитинство на Донеччині, виснажливу працю на городі та святий образ батька-трудівника.
Написаний у липні 1966 року, коли Стус після відрахування з аспірантури через виступ у кінотеатрі 'Україна' працював у котельні, на будівництві метро та в історичному архіві, згадуючи власні дитячі роки в шахтарському краї.
Родина Стусів переїхала з Вінниччини до Сталіно (Донецька) наприкінці 1930-х років, рятуючись від розкуркулення і примусової колективізації, де батько важко гарував на хімічному заводі та заводських спорудах.
Вірш увійшов до збірки 'Зимові дерева', яка через заборону в СРСР поширювалася в самвидаві, а 1970 року була надрукована в Брюсселі видавництвом Четверта хвиля.
П'ятистопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих рим, органічно поєднаний із фольклорно-розмовною інтонацією та колоритними південноукраїнськими лексемами.
Композиція побудована за принципом сонетної розв'язки: від виснажливої буденщини городньої праці — до фінального просвітлення через образ батьківського хліба.
Постать батька підноситься до масштабу деміурга — 'городнього бога', який важкою працею рятує родину від злиднів і голоду в індустріальному пеклі Донбасу.
Шматок хліба зі спецівки перетворюється на сакральне причастя, що зв'язує покоління й утверджує нерозривну спорідненість людини з рідною донецькою землею.
Образи колючих будяків, осоту і диму парокотельні підкреслюють сувору, гірку, але водночас безмежно рідну естетику робітничого дитинства поета.
Теми: дитинство на Донбасі · образ батька · священний хліб · рідна земля · пам'ять роду