Зазираю в завтра…
Василь Стус
Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. I чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку, озовись.
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
ніби кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми
то твого спогадування дні,
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
Ще придасться на суді страшнім.
Про вірш
Апокаліптичне передчуття повної темряви, арешту й самотності напередодні неминучої катастрофи, подолане пошуком внутрішнього миру перед вічністю.
Історія
Написано в київській квартирі у Святошині напередодні арешту 1972 року, в атмосфері безперервного стеження КДБ, прослуховування та відчуження знайомих.
Поет фізично відчував наближення кривавої розв'язки, яка мала відірвати його від родини, батьків, дружини й маленького сина.
Форма
Ритмізований вірш із закличними рефренами-повторами («тьма і тьмуща тьма») та багатим асонансним і алітераційним ладом (звукопис «ш», «щ», «ч»).
Перехід від похмурої експресіоністичної картини до біблійного діалогу з Господом у фіналі надає тексту статусу духовного заповіту.
Як читати
Потрійне повторення «тьмуща тьма» передає всепоглинаючий морок радянської ночі, в якій зникають рідні люди й затишок київського Святошина.
Свічка на столі та жалі, що кружляють, як кажани, матеріалізують стан обложеної фортеці, де митець чекає на прихід карателів.
Голос Господа у фіналі відкриває спасіння через пам'ять: віднайдена кладка до чистого минулого й «тепла згадка» стають єдиним виправданням душі перед вищим Судом.
Теми: передчуття арешту · Святошин і Київ · морок і світло · сім'я і син · Божий суд