Дівчина
Яків Щоголів
Ходе дівчина в садочку,
Терен обриває;
Терен рученьки їй коле,
Аж кров виступає.
Зажурилася дівчина
Та й заголосила:
"Нащо мене мати моя
На світ породила?
Породила та й кинула,
Кинула й забула,
Як в дубовій домовині
Рученьки згорнула.
А казала: Василечко
Любить мене буде!
Де ж той, мамо, Василечко,
Де він світом нуде?
Лежить моя хустиночка,
Що я вишивала,
Як я свого чумаченька
З Криму дожидала.
Дожидала, не діждалась
Проклятая доля
Розвіяла моє щастя,
Як мак серед поля.
Кличу його, як рідного,
А він і не чує;
Чи він в лузі лугарює,
Чи він чумакує?"
Прилетіла зозуленька,
Сіла на калині;
Закувала жалібненько
Та й каже дівчині:
"Не зови їх, дівчинонько,-
Мати не озветься,
І чумак твій молоденький
Вже не одкликнеться.
Серед степу широкого
Любе він другую —
Веселую паняночку —
Могилу крутую!"
Закувала зозуленька
Та разом де й ділась,
А дівчина рученьками
За серце вхопилась…
1876
Про вірш
Прониклива народнопісенна елегія про трагічну самотність покинутої сироти, чий коханий чумак навіки обвінчався зі степовою могилою.
Історія
Поезія створена 1876 року в період творчого піднесення Щоголева після тривалого мовчання і згодом була включена до його першої збірки «Ворскла» (1883). Цей доробок став маніфестом повернення поета до активного літературного життя та втілив його глибинне занурення в українську етнопсихологію й чумацький фольклор.
Тематично вірш закорінений у традиційні народні пісні про нещасливе кохання та гірку чумацьку долю, поширені на Слобідській та Лівобережній Україні. Образ чумака, який загинув у дорозі й спочив під курганом, є одним із ключових мотивів степового романтизму Щоголева, де безкраїй простір постає водночас джерелом козацько-чумацької волі та місцем фатальної загибелі.
Форма
Поезія написана коломийковим віршем (чергування чотиристопного та тристопного хорея з жіночими й чоловічими клаузулами), що є канонічним для української народної ліричної пісні та балади. Чітка строфічна форма катрена з перехресним або паралельним римуванням (abcb) створює виразну мелодійність і плавність звучання.
Ритмомелодика підсилюється фольклорними повторами, паралелізмами та зменшувано-пестливими суфіксами («рученьки», «Василечко», «хустиночка», «чумаченько», «зозуленька»). Алітерації сонорних «р», «л», «н» надають текстові журливої наспівності, трансформуючи авторський вірш у фольклорний плач-голосіння.
Як читати
Образна система твору будується на розгорнутих фольклорних символах: терен, що коле руки до крові, символізує душевні муки та нещасливу долю; вишита хустина — дівочу вірність і марне очікування; зозуля — вісницю біди та медіатора між світом живих і мертвих. Голосіння за померлою матір'ю підсилює стан абсолютного екзистенційного сирітства героїні.
Кульмінаційною є романтична метафора смерті коханого: він узяв за дружину «веселую паняночку — могилу крутую». Ця персоніфікація степової могили як фатальної нареченої вкорінена у світогляд українського романтизму, де поховальний курган виступає вічним вартовим степового спокою, вбираючи в себе людські надії, любов і саме життя.
Теми: нещасливе кохання · чумацька доля · степова могила · народнопісенна символіка · сирітство · трагічна фатальність