До чарівниці
Яків Щоголів
Ти гордуєш своєю красою,
Міччю чорних, блискучих очей,
Пишним станом, густою косою,
Чистим мармуром білих плечей.
Ти пишаєшся тим, що усякий
Не погляне на тебе дарма,
І що линуть до тебе юнаки,
Що ти владна звести їх з ума.
Знали й ми колись вродниць чимало,
І у їх грали іскри в очах.
Джерегелями плечі вкривало
І коралі були на губах.
Те ж саме, в ті часи божевільні,
Вже покинутий їх черевик
Ми, палкі й необачно-прихильні,
Підняли б, щоб сховати повік.
Але млодість і пишную вроду,
Що, здавалось, їй мір не було,
Як листки у осінню негоду,
Бозна-як і куди рознесло.
І в той час, як вони нами грались,
Вже від їх утікала весна,
Біль плечей і коралі стирались,
В джерегелі плелась сивина.
О, багато з тих вродниць не стало;
А котрі до зими дожили,
Щастя їх, як нікчемного мало
На свій захід вони зберегли!
Раю й я тобі, дівчино пишна:
Пам'ятай собі накріпко те,
Що весна і весела й розкішна
Двічі людям у нас не цвіте.
Проживи її так, щоб зуміла
І під старість згадати не раз,
Як ти впору жила і любила,
Мавши чистую душу в той час!
Про вірш
Елегійне звернення-пересторога до молодої красуні про минущість тілесної вроди й незворотність часу. Твір сповнений філософського суму, життєвої мудрості та заклику гармонізувати тілесне цвітіння зі світлою душевною чистотою.
Історія
Вірш увійшов до першої фундаментальної поетичної збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), поява якої засвідчила тріумфальне повернення поета в літературне життя після тривалого періоду добровільного творчого самітництва. Цей період позначений переходом від романтичного захоплення буремним козацьким минулим до глибоких роздумів над людським буттям, плином літ і невідворотністю життєвого фіналу.
Харківське середовище другої половини XIX століття накладало відбиток на світовідчуття митця: служачи чиновником і тримаючись осторонь міської метушні, Щоголів дивився на життя з позицій споглядального мудреця. У поезії відлунює щирий автобіографічний мотив прощання з власною палкою молодістю («Знали й ми колись вродниць чимало...»), забарвлений ностальгією за колишніми пристрастями.
Форма
Твір написано чотиристопним анапестом з чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що створює плавний, хвилеподібний, пісенно-елегійний ритм. Строфіка організована в класичні катрени з перехресним римуванням (АбАб), де чітка метрична виваженість увиразнює спокійний, дидактично-розмисловий тон.
Мовна фактура багата на виразний етнографічний колорит і питомі слобожанські лексеми («міч», «вродниці», «джерегелі», «млодість»), що органічно поєднуються з класичними ліричними штампами («чистий мармур білих плечей», «коралі на губах»), надаючи віршеві вишуканої шляхетності.
Як читати
Образна система побудована на паралелізмі та антитезі: сліпуча, гордовита юність чарівниці протиставляється невблаганному в'яненню й сутінкам людського життя. Поет розгортає класичний бароковий мотив 'vanitas' (марноти земних принад), де навіть найдовершеніша врода підвладна стихійному закону згасання, немов пожовкле листя в осінню негоду.
Символіка пір року (весна як квітуча молодість, осінь і зима як старість та небуття) набуває екзистенційного звучання. Твір уникає сухого менторства: ліричний герой виступає не суворим суддею, а мудрим наставником, який сам пережив безумство юнацьких пристрастей і тепер нагадує, що справжньою опорою у життєву негоду стає не марнославство, а збережена чистота душі.
Теми: минущість краси · філософія життя · молодість і старість · духовна краса · елегія