Годинник
Яків Щоголів
В високій горниці моїй,
Годинник ржавий і старий,
За дверми виснеш ти. Наш дід,
Назад тому багато літ,
Тебе в цім місці прилучив,
Щоб ти годину нам лічив.
І довго виснув ти у нас
І вірно дзенькав жаден раз,
Удень ти дзенькав і вночі,
Все стрілки далі ведучи,
І під ходу твоїх коліс
Кріпких безбоязно я ріс.
Весела, чиста і ясна,
Як сон, пройшла моя весна,
І літо все те принесло,
Що можна прагнути було.
Я вірно з ранньої зорі
Робив до пізньої пори;
Бо знав, що все, що не робив,
Робив на тих, кого любив,
І не хотілося мені,
Щоб тії ночі, тії дні
Минали в безрік; я благав,
Щоб ти коліс не повертав
І щоб твого вагадла[1] дзик
Нечутний був мені повік.
Але ти слухать не хотів,
Все стрілки чергою вертів;
А під ходу твоїх коліс
Бурун добу щасливу ніс.
Одну за другою я брав
Свої перлини та ховав
В землі, поки переховав
Все те, що в світі миле мав.
Тоді, і ржавий, і старий,
Укритий пилом і німий,
Ти кинув дзенькати зовсім,—
Хоч я й прошу тебе об тім,
Щоб стрілку далі ти вертів,
Та ту хвилинку швидше бив,
В котру і я, під пізній дзик,
Зрадів би змовкнути навік!
Примітки: [1] Маятник.
1882
Про вірш
Глибока елегійно-філософська медитація про невблаганну плинність людського буття, незворотність життєвих втрат та трагічну самотність ліричного героя на схилі віку.
Історія
Поезія належить до зрілого періоду творчості Якова Щоголева й увійшла до його першої фундаментальної поетичної збірки «Ворскла» (1883), вихід якої після десятиліть вимушеного літературного мовчання засвідчив повернення майстра в український культурний простір.
Твір органічно вписується в елегійний пласт харківської романтичної школи, де мотиви скороминущості земного щастя, старіння та згасання родинного вогнища набувають щемливого автобіографічного забарвлення, перегукуючись із пережитими поетом особистими втратами.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із переважанням пірихіїв, що надає ритмомелодиці розміреного, монотонного цокання механізму; строфіка спирається на дистихи (суміжне римування aabb) із поєднанням чоловічих та жіночих клаузул.
Евфонія вірша вирізняється майстерною алітерацією глухих і свистячих приголосних ([с], [т], [дз], [к]), яка творить виразний ономатопеїчний ефект розміреного руху коліс і стукоту маятника («вагадла дзик»).
Як читати
Центральним стрижнем твору виступає розгорнута метафора годинника як невмолимого Кроноса, персоніфікованого свідка й водночас байдужого вершителя людської долі, що відмірює етапи життя героя від безтурботної юності до повної екзистенційної спустошеності.
Контраст між колишнім буянням життєвих сил («весела, чиста і ясна... весна») та похованням найдорожчих «перлин» у сиру землю увиразнює мотив марноти людських благань перед космічним законом часу. Образ зупиненого, покритого пилом і заіржавілого годинника символізує фінал духовної біографії та психологічну готовність ліричного суб'єкта до вічного спокою.
Теми: плинність часу · елегія самотності · філософія буття · втрата близьких · старість і згасання