Горілка
Яків Щоголів
Ще я був малим, як батько
Зве було та каже: "Синку!
На посудину та збігай
По горілочку до шинку".
І примчу я ту горілку:
Почина наш батько пити;
Все він п'є та матір лає, —
Плаче мати, плачуть діти.
Прокляли ми ту горілку,
Бідували, дивувались,
Як вона людей привчила,
Як ті люди напивались!
Так ішло все і минало;
Почали ми виростати;
Позростали, а тим часом
Захворіла наша мати.
Як сховали — сумно стало;
В бідній хаті опустіло;
Випив я, щоб хоч забутись,
Щоб хоч серце заніміло.
І один на всіх роблю я,
А кругом кричить біднота;
Силу нівече і ломе
Неперестана робота.
Та в голодний год старшина
За подушне поцінила,
І почав я часом пити,
Щоб хоч серце не кипіло.
Все ж іще тяглось як-небудь,
Так нова біда зіклалась:
Погоріли ми навіки
І нічого не зісталось!
От я й п'ю та п'ю, а пляшка
Не дає мені покою:
Я б і рад від неї бігти,
Так вона біжить за мною…
1877
Про вірш
Трагічна сповідь селянина-погорільця про фатальну спіраль алкогольної залежності, породжену злиднями, непосильною працею та безпросвітними життєвими ударами.
Історія
Поезію датовано 1877 роком; пізніше вона увійшла до збірки «Ворскла» (1883). Це один із найдраматичніших соціально-психологічних творів Щоголева, створений у період його активного повернення до літературної праці після тривалого мовчання 1860-х років.
Твір відображає гірку соціальну язву українського пореформеного села — масове розорення бідноти, непосильні побори («подушне»), руйнування патріархального родинного ладу та шинкарство, яке визискувало селянську біду.
Щоголів уникає поверхового моралізаторства, зображуючи трагедію пияцтва не як вияв розбещеності, а як соціально зумовлену катастрофу людини, що надірвалася під тягарем життєвих катастроф.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм у формі безстрофної монологічної оповіді або нерозривних катренів із суміжним і перехресним чергуванням римованих та холостих рядків, що імітує безнастанний, гарячковий плин думок зневіреної людини.
Ритміко-мелодійний лад твору спирається на інтонації народної жалобної пісні-плачу та баладного речитативу з багатим використанням психологічного паралелізму й градації.
Як читати
Художня структура твору розгортається за принципом трагічної спадковості та незворотного кола: спочатку хлопчик носить горілку батькові й стає свідком домашніх сліз, потім щиро проклинає оковиту, а згодом сам звертається до неї, щоб приглушити біль утрати матері, тягар самотньої праці та податковий зашморг голодного року.
Кульмінаційним ударом стає пожежа («Погоріли ми навіки»), яка остаточно позбавляє героя надії на нормальне людське існування. Алкоголь із засобу анестезії («щоб хоч серце заніміло») перетворюється на самостійну демонічну силу, що цілковито поневолює суб'єкта.
Фінальний образ персоніфікованої пляшки, яка невідступно женеться за героєм («Я б і рад від неї бігти, / Так вона біжить за мною…»), належить до найсильніших знахідок психологічного реалізму в українській поезії XIX століття, виводячи тему деструктивної залежності на рівень екзистенційного жаху.
Теми: соціальна трагедія · пияцтво як неволя · селянська доля · злидні · психологічна драма