Ікона
Яків Щоголів
Малий і хворий я лежав,
Пригрітий теплою рукою
Моєї матері, і знав,
Що лихо коїлось зо мною.
Казали гойники[1] смутні,
Що помогти немає мочі;
І в ту годину, як мені
Вже смерть заглядувала в очі,
Упала рідна до землі
Перед іконою святою
Й молилась довго; а далі,
З стіни несмілою рукою
Досягши тріпотно її,
Мені на лоні положила
І губи зціплені мої
Водою з свята окропила.
І щось невідоме тоді
Зо мною здіялось, — казали:
Ізникнув пал і як в воді
Мої одежини лежали.
Здавалось, камінь з мене впав,
Наліг на очі сон упертий,
І янгол весело літав
Над ліжком немочі і смерті.
З тії пори не рік пробіг,
В недолях сила надломилась;
А я забуть того не зміг,
Як мати тріпотно молилась.
Ввесь повний віри я гляжу
Й тепер на Божую ікону,
І, як те свято, бережу
Мою надію й оборону.
[1] Лікарі.
Про вірш
Автобіографічно забарвлений вірш-спогад про зцілення смертельно хворої дитини завдяки палкій материнській молитві перед чудотворним образом та утвердження непохитної духовної віри дорослої людини.
Історія
Поезія належить до збірки «Ворскла» (1883) і є одним із найпроникливіших зразків духовно-біографічної лірики Якова Щоголева, у якій відлунюють дитячі спогади поета про перенесені недуги, патріархальний родинний побут Охтирки та глибоку релігійність слобідського міщансько-дворянського середовища.
У контексті творчості поета вірш репрезентує важливу грань його світогляду — непохитну християнську етику й культ родинного гнізда, що слугували для Щоголева захисним щитом проти розчарувань доби раціоналізму й позитивізму кінця XIX століття.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (аБаБ) та класичним чергуванням чоловічих і жіночих закінчень. Така ритмомелодика надає оповіді урочистого, стриманого й щирого тону духовної сповіді.
Композиція чітка, хронологічно-ретроспективна: від безнадійного стану хвороби крізь кульмінаційний момент молитви й дотику святині до чудесного одужання та філософського осмислення цього досвіду в зрілі роки.
Як читати
Центральним вузлом твору є протиставлення безсилля раціонального людського знання (лікарі-«гойники», які констатували неминучість смерті) та всемогутності материнської жертовної любові, що апелює безпосередньо до небесного заступництва. Образ матері, що падає до землі й несміливою тремтячою рукою кладе ікону на груди дитині, наділений високим іконографічним трагізмом.
Мотив духовного зламу недуги передано через зримі фізичні відчуття: спадання пекельного жару («ізникнув пал», одежа як у воді), падіння «каменя» з грудей та явлення світлого рятівного образу («янгол весело літав»). Ікона постає не просто сакральним матеріальним предметом, а вічним моральним орієнтиром ліричного героя, непорушною «обороною» серед життєвих бур і надломлених сил дорослого життя.
Теми: материнська любов і молитва · диво зцілення · християнська віра і надія · дитячі спогади · духовний захист