Хортиця
Яків Щоголів
Стугонить Дніпро по скелях,
Б'ється об пороги;
Все питає: "Де ж ви, діти?
Де, мої небоги?"
Стугонить Дніпро з порогів,
Лине до Хортиці;
Каже: "Байдо! Де ж твій город,
Стяг і гаківниці?
Де та Січа, що, як море,
Силою кипіла;
Тая воля, що в роздоллі
Пеклом клекотіла?"
Розвалилися редути,
І рови густою
Від низів і до вершини
Вкрилися травою.
В гранях Січі спить нерушно
Кам'яна планина;
Землю, славою покриту,
Топче товарина!
На козачім вжитку німці
Хат набудували;
Грунт пошарпали, побили
Й ралом заорали.
Воля, ретязем[1] повита,
В плавнях спочиває;
Слава, кров'ю перелита,
По світу літає.
А Дніпро біжить до моря,
Все пита Хортиці:
"Де ж та Січа, де ж той Байда,
Стяг і гаківниці?"
[1] Ланцюг.
Про вірш
Гнівний громадянсько-патріотичний плач над сплюндрованою колискою козацької вольниці Хортицею гостро протиставляє героїчне лицарське минуле сучасній колоніальній нарузі та прагматичному забуттю.
Історія
Поезія «Хортиця» належить до вершин громадянсько-історичної лірики Якова Щоголева і була вміщена у збірці «Ворскла» (1883). Вірш постав як болісна реакція на колонізаційну політику Російської імперії, зокрема на масову роздачу запорозьких земель німецьким колоністам-менонітам наприкінці XVIII – у XIX столітті, що сприймалося українською інтелігенцією як брутальне знищення історико-культурного ландшафту.
У контексті творчості харківських романтиків (зокрема паралелей із шевченківським «Розритою могилою» та думами Костомарова) твір слугує маніфестом національної пам'яті, де топос Хортиці осмислюється як сакральний центр української вільної державності.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул та перехресним римуванням. Ритм характеризується пружною ударністю й ораторською патетикою, що наслідує гуркіт дніпрових порогів.
Фонічна організація базується на потужних звукових повторах (гучні вибухові приголосні [р], [д], [г], [б]: «Стугонить Дніпро по скелях, / Б'ється об пороги»), які перетворюють перші строфи на звуковий еквівалент розбурханої річкової стихії.
Як читати
Композиція побудована на прийомі персоніфікації: Дніпро виступає в ролі міфічного першопредка, батька-свідка слави, який гукає до заснулої Хортиці з розпачливим запитанням про Байду, гаківниці та невгамовну Січ. Образ киплячого моря й пекельного клекоту волі романтизує запорозьку стихію як абсолютне торжество духу та збройної сили.
Різкий антитетичний злам виникає при описі сучасного стану острова: замість редутів — німі рови, зарослі травою, а сакральну землю топче худоба («товарина»). Національне приниження матеріалізується в колоніальному образі німецьких хат на козацькому згарищі, де розорювання землі ралом знаменує спрофановане знищення пам'яті. Метафори розірваних засад буття — «Воля, ретязем повита» і «Слава, кров'ю перелита» — створюють образ вічного, невмирущого міфу, який досі блукає світом в очікуванні відродження.
Теми: історична пам'ять · козацька слава · Запорозька Січ · національна трагедія · Дніпро і Хортиця