Колодязь
Яків Щоголів
В жадобі змучений, утомлений від спеки,
З домівки рідної ти йдеш в краї далекі,
Так заверни мерщій суди
Напитись чистої води.
Дивись: мій простий зруб із дерева старого;
Ні мармуру мені, ні спижу дорогого
Ніхто ніколи не приніс,
Щоб струмень мохом не заріс;
Але спокійно глянь у глиб мою безмірну,
Щоб вбачить воду в ній холодну і прозірну,
Якої довго будеш ти
Шукать, щоб в мармурах знайти.
Ні в ходниках льодниць, ні в льохах непроглядних
Ніколи і ніде з посудин виноградних
Вина такого не текло,
Щоб більш від неї сил дало.
І буде та вода і чиста, і зцілюща,
Поки круг мене ліс, яружини і пуща;
А зробе стежку чоловік, —
І я потрачу силу лік.
Він береги мої, тепер травою вкриті,
Вмурує в камені, з далеких скель відбиті,
І ґрати тут постановить,
Так мулом воду забагнить.
Ти правди і добра ідеш відсіль шукати;
Так слухай! Маю я тобі провіщувати:
Багато світла втратиш ти,
Поки їх втрапиться знайти
В хоромах, фарбами і золотом покритих!
Шукай ти їх у тих, таланом непригрітих,
Хто сам шукати їх любив,
Поки ліхтарні не розбив,
І в кого серця ще ні мармури, ні ґрати
Від неба чистого не стали закривати;
А дна душі його повік
Глейовий мул не заволік!
1885
Про вірш
Глибока філософсько-дидактична притча про живодайну первинну чистоту природи та непідробної людської душі, якій загрожує згубний вплив марнославства, фальшивої розкоші та міської цивілізації.
Історія
Вірш написано 1885 року, у міжчассі між виходом збірок «Ворскла» (1883) та «Слобожанщина» (1898), куди він згодом увійшов. У цей період світогляд Щоголева дедалі більше тяжів до філософського осмислення буття у дусі скіфсько-сковородинської традиції «кордоцентризму» та втечі від меркантильного міського соціуму.
Життя поета в приміському хуторі біля Харкова живило його щирий руссоїстський культ незайманої природи Слобожанщини. Поет із тривогою спостерігав урбанізаційні процеси кінця XIX століття, вирубування реліктових дібров та прагматичне перетворення сакрального природного ландшафту на регламентований кам'яний простір.
Форма
Твір написано вишуканим шестистопним ямбом (олександрійським віршем) із цезурою після третьої стопи, що надає монологу поважного ораторського, біблійно-пророчого звучання.
Строфіка організована катренами з перехресним та суміжним чергуванням чоловічих і жіночих рим. Мовна тканина багата на урочисту старослов'янську та фольклорну лексику («прозірну», «спиж», «ходники», «яружини», «глейовий мул»), яка сполучається з виразною алегоричною дидактикою.
Як читати
Поезія побудована у формі персоніфікованого монологу лісового колодязя, простого дерев'яного зрубу, який промовляє до стомленого подорожнього — алегоричного шукача істини. Вода колодязя виступає біблійно-фольклорним архетипом живої води, духовної правди та непідкупної щирості, що зцілює людину значно могутніше за вишукані вина з підвалів вельмож.
Ключовий філософський конфлікт твору — зіткнення незайманого природного начала («ліс, яружини і пуща») із регламентуючим і руйнівним цивілізаційним втручанням («Вмурує в камені... І ґрати тут постановить, Так мулом воду забагнить»). Камінь, мармур і залізні ґрати постають тут як метафори омертвіння духу та духовної неволі.
У другій половині вірша автор виводить моралістичний висновок сковородинського штибу: правду і добро марно шукати в палацах, багатих хоромах та серед ситих вельмож. Справжня духовна велич криється в серцях знедолених трудівників, які не розбили світильників своєї віри, чиє нутро залишається відкритим до чистого неба й не замуленим глеєм корисливості.
Теми: філософська притча · чистота душі · природа і цивілізація · пошук правди · сковородинські мотиви