Ой, попович молоденький
Книжки не читає:
У шинкарки мед із чарки
Звечора кружає.
Та й вибили поповича
Дрібними різками…
"Бодай же ви погинули,
Префекти з книжками!"
З-за калини, з-за ялини
Вітер повіває;
Молоденький паниченько
З бурси утікає.
"Прийми, каже, мене, Січе!
Прийми мене, мати:
Буду тобі, моя нене,
Вірно працювати!"
Взяла Січа пригорнула
Гриця молодого…
Виряджає на турчина
Козака нового.
Іде козак на турчина,
Іде, виграває,
Матір свою великую
Січу величає.
Динамічний фольклорно-романтичний вірш про розрив бурсака з духовною схоластикою заради козацької волі та звитяги на Запорозькій Січі. Твір пройнятий юнацьким запалом, визвольним пафосом та щирою закоханістю у лицарську минувшину України.
Поезія належить до першої зрілої поетичної збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), в якій романтичний культ Запорожжя посідає одне з центральних місць. Образ бурсака чи поповича, котрий кидає префектів із латиною та книжками й вирушає на Січ, має багату традицію в українському романтизмі (від повістей Миколи Гоголя до поезій Тараса Шевченка та Степана Руданського), проте у Щоголева він набуває виразно слобожанського та народнопісенного колориту.
Твір органічно виростає з історичної пам’яті Лівобережної України та Слобожанщини, де бурсацька бунтарська стихія перегукувалася зі споконвічним прагненням до військової вольності. Щоголів, випускник Харківського університету, був тонким знавцем студентсько-бурсацького побуту й фольклорних переказів про те, як запорозьке лицарство поповнювало свої лави талановитою та енергійною українською молоддю.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що прямо наслідує ритміку української козацької та танцювальної народної пісні (коломийковий або козачковий ритмічний малюнок). Чітка чотиривіршова строфіка з перехресним римуванням (AbAb) додає віршу пружності й пісенної мелодійності.
Звукова організація позначена активним використанням анафор («Прийми, каже... / Прийми мене...»), синтаксичного паралелізму та фольклорного звукопису («Іде козак на турчина, / Іде, виграває»), що забезпечує легкість декламації та наближає поезію до строфічної структури хорових народних співів.
Образна система побудована на виразній романтичній антитезі двох життєвих світів: затхлої бурси з суворими префектами і різками та неосяжного простору Запорозької Січі, яка постає як сакралізована «мати-неня». Бурса виступає символом чужого для юної душі книжкового гніту, тоді як Січ персоніфікується як жива, ласкава і водночас грізна лицарська спільнота, що благословляє нового воїна на праведну боротьбу з ворогом.
Психологічний стан молодого Гриця передано через раптову метаморфозу — від бешкетного поповича, який кружає мед у шинкарки й терпить покарання, до сповненого гідності козака-лицаря. Кульмінаційні рядки, де він «виграває» по дорозі на турчина, втілюють естетику козацького оптимізму, де військовий похід сприймається не як тягар, а як урочисте свято лицарської звитяги та гармонії зі своїм національним покликанням.
Теми: козацька слава · Запорозька Січ · бурса · волелюбність · історична пам'ять · лицарство