Квітка
Яків Щоголів
Розцвіла червона квітка над водою,
Голову схилила;
Гілки свої темні й листячко зелене
В воду опустила.
Квітка моя мила, квіточка червона,
Нащо ти схилилась;
Попід чистим небом та на чистих водах
Стиха зажурилась?
Покачала сумно квітка головою,
Та ще як заплаче:
Не рушай мого ти бідного покою,
Козаче, козаче!
Царювала наша мати в чистім полі
На широкій волі;
Породила в щасті насіннячко наше
І в хорошій долі;
Та піднялись вітри з холодного краю,
По полю подули;
Захопили разом насіннячко наше
Й по світу роздули.
Даве мені біле тілечко латаття,
Аїр[1] його ріже;
Листя моє чорна хвиля роздирає,
Холод мене ниже.
Похилися, мати, мати моя рідна,
З дальньої країни;
Ближче пригорнися, ближче притулися
Та до сиротини.
Даве мені біле тілечко латаття,
Аїр його ріже;
Листя моє чорна хвиля роздирає.
Холод мене ниже!
[1] Татарське зілля, лепеха.
1864
Про вірш
Елегійно-баладна алегорія трагічної недолі та відчуженості рідного краю, розкрита крізь персоніфікований діалог козака із занесеною в чуже водне середовище квіткою.
Історія
Поезія написана у 1864 році під час першого періоду творчості Якова Щоголева, невдовзі після виходу його дебютних віршів в альманасі «Молодик» та під час визрівання задуму майбутньої збірки «Ворскла» (1883). У цей час митець глибоко переживав наслідки імперського наступу на українське слово (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та власну творчу ізоляцію на Харківщині.
Твір органічно належить до художнього універсуму харківської романтичної школи, де топос степу протиставляється ворожому, згубному водному простору. Образ рослини, розлученої з материнським корінням, безпосередньо відлунює в тогочасній народницькій інтелігенції як метафора розпорошення національних сил і сирітства покоління.
Форма
Вірш побудований як чергування чотиристопного ямба з тристопним (ямбічний різностопник), що створює наспівну, ритмомелодійну основу класичного романсу та народної балади. Строфіка складається з чотиривіршів із перехресним римуванням (абаб), де поєднуються жіночі та чоловічі клаузули, посилені фольклорними тавтологічними парами («квітка моя мила, квіточка червона», «козаче, козаче»).
Звукопис твору виразно сугестивний: алітерації плавних та сонорних звуків [л], [р], [н] у перших строфах передають коливання хвиль, тоді як накопичення різких шиплячих і глухих [ч], [ш], [с], [х], [т] у репліці квітки відтворює фізичний біль і задуху («Аїр його ріже», «хвиля роздирає», «Холод мене ниже»).
Як читати
Центральний образ квітки, занесеної холодним вітром у болотяну драговину з розкішного степового роздолля, функціонує як розгорнута алегорія долі особистості або цілого народу, позбавленого питомого ґрунту й волі. Родинний мікрокосм («мати в чистім полі») постає ідилічним простором втраченої гармонії та золотої доби, зруйнованої східними чи північними вітрами «з холодного краю».
Фітоморфна символіка насичена етнографічним колоритом: латаття, осока та аїр (лепеха, татарське зілля) маркують вороже чужорідне водоймище, що фізично нівечить тендітне «біле тілечко» чужинки. Сакральний діалог подорожнього козака із промовляючою рослиною генетично пов'язаний із прадавніми анімістичними віруваннями та думами, де природа є чуйним резонатором екзистенційної самотності людини.
Теми: сирітство й відчуження · трагічна доля · фольклорна алегорія · втрачена воля · природа Слобожанщини