Ти б наладив, лірник, струни,
Та заграв нам хоч одну
Пісню весни, пісню щастя
І веселу й голосну!
Взяв він ліру, довго ладив,
І здавалося, що рад
Був щось звати із давнини,
Та не йшло йому на лад…
Але очі заблищали,
Лірник миле щось згадав;
По струні пробіг рукою,
Гучно й весело заграв.
І як грав він, струни рвались:
Перш щонайтонша струна,
Далі друга, далі третя, —
Всі порвались, як одна!
Впали руки, і на ліру
Похилилась голова…
"Не цвіте, сказав він, в лютень
Оксамитная трава!"
Твір розкриває трагічний конфлікт між старістю й невблаганним згасанням творчих сил співця та невситимим прагненням знову доторкнутися до буйного цвітіння весни й юності. Елегійний пафос відходу в минуле підкреслено драматичним мотивом розриву лірницьких струн під тягарем нездійсненної спроби відродити життєрадісну пісню.
Поезія належить до зрілого періоду творчості Якова Щоголева й органічно увійшла до його першої визначної поетичної збірки «Ворскла» (1883), що засвідчила повернення митця до активної літературної праці після тривалого періоду добровільного творчого усамітнення. Як один із найяскравіших пізніх представників харківської романтичної школи, автор з особливим пієтетом звертається до образу народного співця-музики, що був наріжним каменем українського романтичного міфу.
В українському романтизмі постать кобзаря чи лірника традиційно сприймалася як сакральний медіум національної пам'яті, хранитель духу козаччини та народних сподівань. Водночас у Щоголева цей образ набуває суто психологізованого, авторефлексивного й елегійного звучання: через драму лірника автор почасти передає власні настрої розчарування, передчуття душевного згасання та внутрішньої втоми інтелектуала другої половини XIX століття.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень, що надає ритмомелодиці характерного пісенного характеру, спорідненого зі строфічною структурою народних козацьких пісень та баладових зачинів. Попарне об'єднання рядків та проста строфіка підсилюють безпосередність оповідної інтонації.
Евфонія твору вирізняється ретельно вивіреним звукописом: внутрішні алітерації сонорних [р], [л], [н] («наладив, лірник, струни», «пробіг рукою, гучно й весело заграв») підкреслюють перехід від глухого, напруженого ладнання інструмента до дзвінкого спалаху мелодії й подальшого раптового, трагічного обриву («порвались, як одна»).
Центральним художнім вузлом поезії є метафора розриву струн інструмента як фізичного втілення неможливості зламати закони плину часу й природи. Ліра, що зберігає в собі відгомін пережитого горя й минулих віків, відмовляється бути засобом безтурботної веселості на догоду юному оточенню; її призначення глибше, тому спроба народити «пісню весни» закінчується фатальним саморуйнуванням інструмента.
Фінальна репліка лірника — «Не цвіте в лютень оксамитная трава!» — набуває універсального афористично-філософського виміру. Образ зимової холоднечі («лютень») постає розгорнутим алегоричним символом старості, вичерпаності життєвих сил та невідворотної духовної самотності митця, для якого осяяння минулим є лише прекрасним, але болісним спомином.
Теми: мистецтво і покликання співця · невблаганність часу і старість · елегійний сум · народний побут і фольклор · втрачена молодість