Лоскотарки
Яків Щоголів
У блакитному безмір'ї
Сонце плине і палає;
Гори, ліс, луги і річку
Теплим світом обливає.
Вийшов юнак із-за лугу
І долину переходе;
Став на березі зеленім
Та й глядить на чисті води.
Округ тиша; все — як мертве,
І ніхто не йде нікуди;
Страшно в лузі й на долині,
Страшно в горах, страшно всюди!
Хоче юнак покупатись,
Так згадав запрети нені,
Щоб до річки не ходити,
Бо тепер святки Зелені;
А в Клечаную неділю
Лоскотарки[1] понаскочуть
На того, хто піде в річку,
І до смерті залоскочуть.
Мусить вродник[2] в кого-небудь
Попитатися поради,
Аж як глянув: серед річки
З очерету плинуть лади[3].
Очі їх, як боже сонце;
Коси в'ються — наче хвилі;
Лоні так до себе й манять,
Плещуть воду руки білі.
Жах юнака взяв; а лади
Почали йому казати:
"Не жахайся нас, бо хто ми —
Теє скоро будеш знати.
Неживих нас породили,
Нехрещених поховали;
Що в вас діється на світі —
Ми не знаєм і не знали.
Йди у наші чисті води,
Йди у наш палац багатий:
Ми тобі кирею виш'єм,
Ми тебе одягнем в шати.
Він не слуха,— хай не слуха:
Ми його таки доскочим
І на дні у чистих водах,
Ха, ха, ха, ха, залоскочем!
Йди у наші чисті води,
Йди у наш палац багатий:
Ми тобі кирею виш'єм,
Ми тебе одягнем в шати.
Там надінеш ти коруну
Із камінів самоцвітних,
Щоб над нами царювати
В гранях чистих і привітних.
Із пранщиберу[4] і злота
Зробим ми тобі одрину[5]
І наб'єм м'яким лататтям
Та горицвітом перину.
Він не слуха,— хай не слуха:
Ми його таки доскочим
І на дні у чистих водах,
Ха, ха, ха, ха, залоскочем!
Так гляди ж: на тій одрині
Ми юнака будем ждати;
Обів'єм тебе руками
Станем в очі цілувати!"
Засміялись чарівниці,
Рам'я й лоні сполоснули,
Підняли угору руки
Та в безодню і майнули…
Затремтів юнак з підмови,
Схаяв материні ради
Та і кинувся в безодню,
Де майнули дикі лади…
У блакитному безмір'ї
Сонце плине і палає;
Тихо все: вода — як мертва
І вітрець не повіває;
Тільки й чутно, що в безодні
Лоскотарки закричали:
"Ми ж таки його навіки,
Ха, ха, ха, залоскотали!"
Примітки:
[1] Русалки.
[2] Вродливий.
[3] Жінки.
[4] Срібло.
[5] Ліжко.
1877
Про вірш
Балада відображає фатальне зіткнення юнацької зваби й безтурботності з мороком потойбічного фольклорного світу русалок-лоскотарок під час Зелених свят. Пафос твору коливається між сонячною зачарованістю літньою природою Слобожанщини та містичним жахом перед смертельною пасткою демонічних істот.
Історія
Твір входить до золотого фонду харківської романтичної балади й опублікований у збірці «Ворскла» (1883), де Щоголів уповні розкрив свій талант етнографа-фольклориста та інтерпретатора нижчої слов'янської демонології. Автор глибоко спирався на слобожанські народні вірування про Русальний (Клечаний) тиждень, коли водні й польові духи отримують владу над простором живих.
Для естетичної програми Щоголева прикметним було прагнення реконструювати автентичний народний світогляд без дидактичного раціоналізму. Занурюючись у мікрокосм повір'їв про «лоскотарок» (мавок, потерчат, утоплениць), поет перетворює демонологічний переказ на вишукане романтичне полотно, сповнене драматизму та психології первісного страху перед стихією.
Форма
Балада написана чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що створює динамічний, дещо тривожний ритмічний малюнок, характерний для романтичної баладної традиції. Чітке строфічне членування підпорядковане законам поступового наростання психологічного напруження.
Мовна тканина тексту надзвичайно насичена автентичною діалектною та етнографічною лексикою Слобожанщини («вродник», «лади», «пранщибер», «одрина», «клечана неділя»). Монолог-приваблювання лоскотарок побудований на замовляльних повторах і грайливій інтонації, яка завершується різким перепадом у моторошний демонічний регістр.
Як читати
Конфлікт твору ґрунтується на порушенні сакральної заборони («запрети нені»): переступ через родовий закон під час Зелених свят неминуче веде людину до контакту з деструктивною таїною природи. Образ сонячного полудня («У блакитному безмір'ї сонце плине і палає») виступає оманливою ідилією, під покровом якої причаївся абсолютний мертвий спокій і екзистенційна небезпека.
Лоскотарки у Щоголева постають неоднозначними духами — нехрещеними душами, чиє зваблення сповнене водночас краси, неземної ніжності та смертоносної жорстокості. Обіцянка «палацу багатого», «коруни» та любові виявляється ілюзією, за якою криється нещадне залоскотування до смерті, що символізує згубність ірраціональної спокуси для людської душі.
Теми: романтична балада · Зелені свята і русалії · порушення родової заборони · нижча міфологія Слобожанщини · смертельна спокуса