Лугарі
Яків Щоголів
На степах широких вітри загуділи,
Вітри загуділи, тирсу похилили.
Похилилась тирса, бо вже добре знає,
Що наш край веселий віку доживає;
Що настиг Текелій по Дніпру пороги,
Що скоро погинуть козаки-небоги;
Що ідуть москалі Січу руйнувати,
В сурми засурмили, вдарили в гармати.
Умирала Січа, марне умирала,
Великую смуту дітям зоставляла.
Вдарилися діти в Тилигул до лями,
А ми по Дніпрові та очеретами.
Де було нам дітись? Нас луги приймали,
Щоб ми свого віку у їх доживали.
Шо було робити? Що вміли — робили,
На степах широких татарву косили,
Коли забігала, коли заглядала
В ті краї, де наша мати панувала.
Бережись, чумаче, їдучи до Криму,
Ми й тебе побачим, не проїдем мимо.
Заберем усе те, що буде у тебе:
Нам твоєї хури й твоїх грошей треба
Набіжим на хутір — пана заграбуєм,
А коли затнеться — полум'я роздуєм.
Ой ти, Січа, Січа, що ти наробила,
Що сама спочила, а нас розлучила.
Про вірш
Історико-баладна елегія змальовує трагічний злам у долі запорозького козацтва після зруйнування Січі 1775 року генералом Текелієм та гірку долю козаків-лугарів, які в безнадії розпачу вдаються до степового розбою.
Історія
Поезія ввійшла до першої збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), знаменуючи один із центральних для харківської романтичної школи мотивів — оплакування згаслої козацької вольниці та рефлексію над руїною національної автономії. Історичним тлом твору слугують події червня 1775 року, коли російські війська під проводом генерала Петра Текелія віроломно оточили та знищили Запорозьку Січ, спричинивши розсіювання запорожців.
Твір постає як художнє осмислення феномену «лугарів» — колишніх низовиків, що не подалися за Дунай чи в турецькі володіння («в Тилигул до лями»), а сховалися у важкодоступних дніпровських плавнях і очеретах, обравши маргінальний шлях відчайдушної партизанщини та розбою. Щоголев, глибоко занурений у фольклорний етнографізм Слобожанщини та перекази про запорозьку минувшину, фіксує не лише романтичний бунт, але й морально-психологічний занепад і відчай людей, позбавлених рідного гнізда та лицарського призначення.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із виразною коломийково-пісенною ритмічною основою та цезурою після другої стопи, що безпосередньо апелює до стилістики історичних пісень і козацьких дум. Римування суміжне (парне, AABB), переважають повнозвучні жіночі рими (загуді́ли / похили́ли, зна́є / дожива́є), які надають монологу характеру тужливого речитативу.
Евфонічна організація тексту вирізняється майстерною алітерацією глухих та шиплячих («ш», «с», «ч»), що передає шелест тирси й очеретів, створюючи тривожний акустичний фон фатальної приреченості.
Як читати
Центральним наскрізним образом є персоніфікований степ і похилена тирса — традиційний для української романтичної поетики віщий символ жалоби, занепаду та невідворотної смерті. Простір твору чітко розмежований: велична історична минувщина (Січ як втрачений сакральний рай, «мати») протиставляється похмурому животінню в плавнях («нас луги приймали, щоб ми свого віку у їх доживали»).
У психологічному плані сповідь лугаря виявляє глибоку екзистенційну драму девальвації козацького кодексу честі: лицарі, які колись боронили край від татарських набігів, через соціально-політичну катастрофу змушені грабувати чумаків та палити хутори. Фінальне риторичне звернення («Ой ти, Січа, Січа, що ти наробила...») звучить не як докір, а як розпачливий зойк осиротілих нащадків, приречених на повільне згасання в історичному забутті.
Теми: зруйнування Запорозької Січі · козацька лицарська доба · історична трагедія України · лугарі та соціальне розбійництво · елегійні мотиви минущості · романтичний образ степу