Лист
Яків Щоголів
Довго я до тебе, Грицю, не писала;
Бо не мала часу й писаря не мала;
А тепер, робити ходячи по миру,
Здобулась потрошку писаря й папіру,
Та оце й кажу я писарю писати,
Що тобі уперше кланяються мати,
Кланяються й батько щиро і низенько;
Ще ж тебе вітаю й я, моє серденько!
Змучилась без тебе, змучилась, нудьгую;
Іноді заплачу, іноді сумую.
Все б тобі у вічі пильно я дивилась.
До твого личенька чолом уклонилась;
Тільки не хотіла б дечого казати,
Щоб твого, миленький, серця не вражати.
Та й мовчать не можна; ні, ніяк не можна!
Хай би вже свекруха,— то ж ятрівка кожна,
Кожная зовиця,— всі ж вони кепкують,
Нудно їм робити: сплять та порядкують!
Наче тую квітку, і струнку, і гожу,
Брав мене ти в батька, білу та хорошу;
А тепер побачиш: очі ізмарніли,
Руки від роботи схнули й почорніли!
Брав мене ти бідну; але все ж я мала
Скриню, худібчину і добра чимало:
Два нових дукати, стрічки з кісниками,
Сім разків намиста, персник з камінцями.
Все ж вони забрали, ще й кожух забрали,
Той, що, як побрались, ми самі придбали!
На Кубань ішов ти, та й казав: "Три годи
Там я пороблюся, та тоді вже й годі!
Заробивши грошей, повернусь з чужини
До тебе, моєї вірної дружини!
Купимо ми ґрунту, хату у садочку;
Житимем в одділі, наче у раночку!"
От уже, здається, й третій рік минає;
Що ж тебе і досі, голубе, немає?
Їдь уже додому; я ж, кажу, нужуся:
Жду тебе, серденько, жду і не діждуся!
Про вірш
Вірш передає драматичну сповідь покинутої вдома молодої селянки, чий чоловік вирушив на кубанські заробітки, розкриваючи гірку руйнацію родинного затишку та соціальну трагедію заробітчанства.
Історія
Поезія належить до зрілого періоду творчості Якова Щоголева й увійшла до його першої збірки «Ворскла» (1883), що засвідчила тріумфальне повернення поета в літературу після понад двох десятиліть творчого мовчання. У цей час автор зосереджується на поглибленому осмисленні соціального буття пореформеного українського села Слобожанщини та Лівобережжя, де після 1861 року зубожіння змушувало тисячі господарів вирушати на сезонні й багаторічні відхожі промисли.
Твір безпосередньо відображає реалії масової трудової міграції українського селянства на Кубань і Дон («на лінію»). Залишені жінки опинялися в повній залежності від великої патріархальної родини чоловіка, зазнаючи знущань і безправ'я, що Щоголів як уважний етнограф-спостережник підніс до рівня узагальненої соціально-психологічної драми.
Форма
Вірш побудовано у формі драматичного ліричного монологу (стилізованого листа-послання), що генетично спирається на народнопісенну традицію рекрутських і заробітчанських пісень та жіночих голосінь.
Метрична структура базується на чотиристопному хореї з переважно суміжним (парним) римуванням (aabb) та чергуванням жіночих клаузул, що надає висловлюванню наспівної плинності, щирої довірливості та природного розмовного інтонування.
Як читати
Образна система твору розгортається крізь призму контрасту між недавнім дівочим щастям («наче тую квітку, і струнку, і гожу») та теперішньою виснажливою підневільною працею, що знищила красу героїні («очі ізмарніли, руки від роботи схнули й почорніли»). Трагізм ситуації підсилюється деталізацією побуту: пограбуванням її посагу (дукатів, намиста, персня) та спільно нажитого кожуха чужою родиною — свекрухою, ятрівками та зовицями.
Психологічний підтекст листа тримається на внутрішньому конфлікті між бажанням поберегти серце коханого і неможливістю далі мовчати про щоденні приниження. Ілюзорна мрія заробітчанина про добробут («купимо ми ґрунту, хату у садочку») розбивається об нещадну реальність часу: три роки минули, а звістки чи повернення господаря немає, що перетворює фінал на тривожне зависання між надією та передчуттям непоправної біди.
Теми: заробітчанство · жіноча доля · соціальна нерівність · руйнування патріархального побуту · туга за коханим · пореформене село