Як сонечко закотиться,
Як зіронька зійде,
Нехай моя Марусенька
На вулицю вийде.
Іди, мила, хорошая,
Мене привітати,
Щоб ще того й не бачили
Ні батько, ні мати.
Старий дізна — розсердиться,
А мати і гірше,
Хоч я тебе й любитиму
За теє ще й більше.
Замрів місяць між хмарами,
Замрів та не дуже;
В сусід моя матусенька,
А батько й байдуже.
Нехай вони й дізнаються,
Та тільки не зразу;
А я черкну, як ластівка,
Та до перелазу.
1864
Інтимно-лірична ідилія, витримана в естетиці фольклорного романтизму, що поетизує молодече кохання, палке прагнення таємного побачення та сміливий порив долати патріархальні батьківські заборони.
Вірш написано в 1864 році — у період зрілої ліричної творчості Якова Щоголева, коли поет після тривалого відходу від літературного життя 1850-х років повернувся до активного поетичного осмислення народного побуту й емоційного світу слобідського селянства.
Твір органічно розвиває естетичні настановлення харківської романтичної школи, де побутово-етнографічна точність переплітається з глибинною народнопісенною символікою, а традиційні для українського романтизму образи парубоцьких залицянь набувають виняткової психологічної безпосередності.
Поезія написана чотиристопним хореєм із чітким чергуванням дактилічних та жіночих/чоловічих клаузул, що надає ритмомелодиці характеру швидкої, дзвінкої вечірньої або вуличної пісні.
Строфіка спирається на класичний пісенний чотиривірш із перехресним та паралельним римуванням; евфонія збагачена алітераціями сонорних звуків («р», «л», «н»), що відтворює стрімкість руху та легкість дівочого пориву («черкну, як ластівка»).
Художня оповідь побудована у формі поліфонічного ліричного розгортання: від парубоцького заклику до побачення крізь острах суворої батьківської реакції до безпосереднього внутрішнього монологу самої Марусі. Цей драматургійний перехід увиразнює життєву силу почуття, сильнішого за звичаєвий пересуд громади чи материнський гнів.
Образна тканина насичена стійкими фольклорними маркерами: вечірнє сонце, зіронька, вулиця, перелаз. Кульмінаційне зооморфне порівняння «черкну, як ластівка, та до перелазу» концентрує в собі архетипний образ вільної пташки, символізуючи перехід межі між закритою родинною оселею та відкритим стихійним простором юнацького кохання.
Теми: інтимна лірика · фольклорна стилізація · таємне побачення · молодече кохання · побут Слобожанщини