Мірошник
Яків Щоголів
І в годину, і в негоду
Безперестанно народу
Плине з хурами зерна
До знайомого млина.
Лотоків я не заставлю,
Ще й нароком так підправлю,
Щоб вода з крутих коліс
Кипнем рвалася, як біс.
Круг млина мого завізно;
Я роблю і рано й пізно, —
Де поставлю, де прийму,
Одпущу і підійму;
Жорни витру й поготую,
Гречку й просо шеретую,
І під низом, і вгорі
Доглядаю ступирі.
Із-під водяного плеса
Підриваються колеса,
Млин мій ходором іде
І грюкоче, і гуде.
Відставляй муку готову,
Зерно сип на камінь знову;
Жде крупа тебе давно,
В ступах виспіло пшоно.
Так бери ж од мене сміло
Те, що в поставах поспіло:
Тут ні пилу, ні піску
Ні в єдиному мішку.
А вже дома ти, я знаю,
Здобриш борошно до краю
І поставиш на базар
Що є найлуччий товар:
Житню щедрою рукою
Ти з вівсяною мукою
Пересиплеш та піску
Нишком втрусиш по мішку
В жаден віз, то вже хто купе,
Тільки очі в скибку втупе,
Та й прокаже: "Злодій, мов,
Той мірошник, що молов!"
1882
Про вірш
Колоритний побутово-сатиричний драматичний монолог народного майстра, що крізь гуркіт водяного млина розкриває моральну кризу сільської громади та проблему фальшивої людської поголоски.
Історія
Вірш створено 1882 року й надруковано у збірці «Ворскла» (1883), де він відкриває галерею щоголівських персонажів народних промислів і ремесел (поруч із «Ткачем», «Кравцем», «Ковалем», «Чоботярем»). Щоголів був одним із найуважніших літописців ремісничого побуту Слобожанщини, фіксуючи зникаючий уклад патріархального українського села під натиском індустріалізації.
Образ млина і мірошника в традиційній українській демонології та фольклорі часто оповитий містикою, таємничістю й підозрою у зносинах із нечистою силою. Щоголів, спираючись на ці народні уявлення («вода... кипнем рвалася, як біс»), переводить їх у площину соціально-психологічної драми реального життя та ринкового шахрайства.
Форма
Поезія написана енергійним чотиристопним хореєм із суміжним (парним, аабб) римуванням та чергуванням жіночих і чоловічих рим, що задає невпинного, пружного виробничого темпоритму.
Майстерний звукопис (алітерація сонорних і вибухових [р], [г], [д], [к], [п]) досконало імітує невпинну роботу механізмів: «млин мій ходором іде і грюкоче, і гуде», передаючи вібрацію коліс, жорен і сплесків води.
Текст насичений автентичною млинарською термінологією («лотоки», «ступирі», «шеретувати», «постави»), що перетворює його на високомистецький взірець етнографічно-поетичної фіксації матеріальної культури.
Як читати
Вірш побудований як самобутній драматичний монолог-сповідь чесного трудівника, звернений до уявного селянина-клієнта. Образ мірошника позбавлений казкової стереотипності злодія; навпаки, це сумлінний ремісник-деміург, який приборкує стихію води, дбає про абсолютну чистоту помолу й гордиться бездоганністю власної праці («тут ні пилу, ні піску»).
Філософсько-сатиричний нерв розкривається у другій половині твору через прийом гіркої іронії. Мірошник достеменно знає психологію хитрого обивателя: клієнт удома сам сфальсифікує борошно (досипле вівсянки, домішає піску для ваги), а коли обдурений покупець на базарі збагне підробку, весь гнів і безпідставні прокльони впадуть саме на безневинного мірошника.
Твір виростає до глибокої філософської притчі про несправедливість людського осуду, розпад традиційної моралі та драматичну самотність чесної людини перед лицем крутійства й забобонного наклепу юрби.
Теми: ремісничий побут · Слобожанщина · чесна праця · моральна криза · сатира · водяний млин