На чужині
Яків Щоголів
Осінь наближалась. Бліда й недвижима,
З неміччю у грудях, карими очима
Сумно ти дивилась на високі гори,
Ходники [1] чинару, лаври й сикомори.
В озирку [2] твоєму бачилось жаданнє
Жити і любити; але ізгасаннє
Всю тебе проймало — люблячу рослину,
І в крайницю іншу звало без упину.
Все перед тобою в'яло й умирало:
Сонцем не пригріте листя обпадало;
Паростки маньолій [3] блякнули і жовкли,
В горах і долинах пісні позамовкли.
Мовила ти: "Схніть ви, і лаврове листя,
І квітки маньолій! Літнього захистя
Вам уже не буде; я ж тію порою
З ліжка підіймуся й обновлюсь з весною!
Як зцілющий вітер від долин подише,
Й хворі мої лоні [4] міччю заколише,
Я вернуся знову з берегів чужини
Під далеке небо милої родини!.."
Повертало сонце на південні грані;
В горах полилися струмені весняні;
Все кругом кипіло, і очам здавалось,
Що й само каміння мочі набиралось.
Тільки ти, дитино, правди не вгадала:
На веснянім святі в'яла ти та й в'яла;
І тоді, як корні лаврів і азалій
Крилися розцвітом кійлів [5] і конвалій,
Темрява нещадна запиналом ночі
Тихо покривала карі твої очі…
Ні на що докору в серці ти не мала,
Як душа безсмертна тіло покидала:
Тільки в тую пору все мені здавалось,
Що кудись далеко думою ти рвалась
І сказати мала: "Нащо ж на чужині?
Дайте мені небо милої родини!"
Примітки:
[1] Алеї.
[2] Погляд.
[3] Магнолії.
[4] Груди.
[5] Квітка — степова лілея.
1883
Про вірш
Глибоко драматична психологічна елегія про згасання юного життя далеко від батьківщини, де нездійснена туга за рідним небом перемагає навіть пишне весняне відродження південної природи.
Історія
Поезію датовано 1883 роком і вміщено до збірки «Ворскла». Твір постав у період найвищої зрілості щоголівської поетики, позначеної витонченою пластикою образів і поглибленим психологізмом.
У вірші відбито типовий для доби романтизму та позитивізму трагічний сюжет — лікування сухот на південних курортах (Крим чи Середземномор'я), що часто перетворювалося на фатальне чужинницьке вигнання. Для Щоголева образ відірваності від слобожанського краю завжди асоціювався з духовною і фізичною смертю.
Форма
Написано шестистопним ямбом (олександрійським віршем) із цезурою після третьої стопи та парним чергуванням жіночих і чоловічих рим (ААбб), що надає звучанню розміреної урочистості класицистичної елегії.
Текст містить авторські глоси й рідкісну ботанічну та просторову лексику («ходники», «озирк», «маньолії», «кійл»), підкреслюючи мовну самобутність і вишуканий лексичний арсенал слобожанського майстра.
Як читати
Твір розгортається на потужному романтичному паралелізмі між умираючою дівчиною та весняною природою півдня. Весна, яка традиційно уособлює розквіт і життя, виявляється байдужою й безсилою перед людським фатумом: природа воскресає («мочі набиралось і само каміння»), тоді як героїня безнадійно тане.
Провідна філософська колізія полягає в антитезі «чужина — батьківщина». Розкішні екзотичні лаври, азалії та магнолії чужого краю нездатні врятувати дух; останнім поривом згасаючої душі стає екзистенційний благальний зойк за «небом милої родини», що перетворює особисту драму на високу поему ностальгії й любові до рідної землі.
Теми: туга за батьківщиною · чужина · згасання життя · романтична елегія · людина і природа · смерть