На могилі
Яків Щоголів
В понеділок хлопчика люди поховали;
Їм воно чуже було, так не сумували.
Доле нещасливая, бідна сиротино!
Нащо вас у содом цей кидають, дитино?
Бачу, як на світ тебе мати породила;
Бачу, як ти маялась і як започила.
Бачу й тую слободу: онде під горою
Вулиця послалася стрункою прямою;
Хата у веселому, тихому садочку,
Верби над колодязем, хлівчик в холодочку.
Хто подума: гарно тут? Ні, воно погано!
Ляжете опівночі, встанете ви рано;
Батько піде на поле, мати на вгороді;
"Доню, кажуть, день уже, гаятися годі!"
Діти прочуняються, їсти й пити просять;
їсти дати нічого, так вони голосять.
Холодно та голодно; горе та робота;
Лихо неперестане, злидні та голота…
Тут на те і ти, хлоп'я, у дочки вродилось;
Все тоді на неї там грімом напустилось:
"Йди від нас; не хочемо правити хрестини;
Бачити не можемо ми ції дитини!"
Плакала ти, плакала, нила, сумувала,
Та уже як сльози ті всі повиливала,
Оддала ти хлопчика людям годувати,
А сама ударилась р город мамкувати.
І дитину наймити добре доглядали:
Тільки що на вулицю геть не викидали.
От воно тут важити довго й не схотіло:
З голоду та з холоду так і захиріло…
Збігались хазяїни, шлють свою невістку,
Щоб ішла до матері та несла повістку.
"Треба, кажуть, правити поминки хороші,
Так скажи ти, пробі, їй, щоб давала гроші!"
Вчула мати вістоньку та й заголосила,
До господи кинулась, билась та просила:
"Рідная голубонько, серденько-паньматко!
Одпусти в село мене поховать дитятко!"
Пані як розходиться,— зразу до одказу:
"Ти сюди ще, каже їй, занесеш заразу!
Грошей так я дам тобі: з ними і без тебе
Справляться з дитиною, зроблять їй що треба!"
Сім цілкових всунула матінка невістці;
Просе, щоб хоч труночку збудували дітці;
Щоб покрили хусткою рученьки біленькі,
Вбули в черевиченьки ніженьки маленькі,
Як вернулась в слободу з города невістка,
Одвіча: "Однесена матері повістка.
Так і так казала вам: добру душу майте,—
В черевичках хлопчика, в трунці поховайте".
— От іще вигадує — трунку й черевики:
Мовбито прислала нам тисячі великі!
Там нема запрету їй трунки витівати;
Лучче, як сховаємо, будем поминати!—
Так тебе, малесеньке, тут і закопали;
Грошики, як слідує, вірно поділяли:
Копу поєдналися батюшці — попові,
Другу копу нарівно д'якону й дякові;
А що зоставалося, так про те казали:
"Нам воно за теє, що ямку ми копали!"
Та з горища витягши боклаг здоровенний,
"Збігай лиш, невістонько, кажуть, в обчественний!"
І невістка збігала. Як вчала ж горілка
Безперіч дурити їм мозок з понеділка,
Так вони все плакали, боклаг обмивали:
Цілий тиждень хлопчика п'яні поминали…
1881
Про вірш
Трагічний соціально-побутовий малюнок про гірку долю беззахисної дитини-сироти та матері-покритки, що розгортає тему безжальності класового й патріархального світу.
Історія
Поезія належить до соціально-викривального пласта творчості Якова Щоголева періоду збірки «Ворскла» (1883), де поет відгукується на драму пореформеного українського села після скасування кріпацтва 1861 року, коли формальна воля обернулася для злидарів голодом, безземеллям і відчуженням.
Сюжет органічно пов'язаний із шевченківською традицією теми матері-покритки й дитини-безбатченка («Катерина», «Наймичка»), однак Щоголев поміщає її в жорсткі, урбанізовані реалії пореформеної Слобожанщини: жінка змушена йти «мамкувати» (годувальницею чужих панських дітей) у місто, залишаючи власне немовля на чужих людей у виснаженому бідністю селі.
У творі детально відтворено соціальну стратифікацію та моральні конфлікти слобідського побуту: нещадність родини, скутість злиднями, цинізм сільських господарів, котрі вимагають грошей на поминки, та панське самодурство міста.
Форма
Поезія написана коломийковим віршем (чотирнадцятискладником 4+4+6), який Щоголев геніально застосовує для драматичного сюжетного розгортання в стилі народних голосінь і соціальних балад.
Римування суміжне (парне, aabb), характерне для фольклорної поетики та ліричного речитативу. Довгий чотирнадцятискладовий рядок дозволяє передати психологічний плач, діалогічну розмовну напругу селянських докорів і відчайдушне благання матері перед панею.
Як читати
Твір починається з безжальної фіксації байдужості чужого людського загалу («Їм воно чуже було, так не сумували»), що одразу вводить мотив екзистенційної самотності людини у світі, який автор називає біблійним словом «содом». Смерть немовляти постає не стільки горем, скільки трагічним визволенням від неминучих земних тортур.
Контраст між ідилічним слобожанським пейзажем (веселий садочок, верби над криницею) та внутрішнім пеклом щоденного животіння («Лихо неперестане, злидні та голота…») деконструює романтичний пасторальний міф про благословенне українське село. Справжнім хазяїном тут є голод, перед яким капітулюють родинні зв'язки, породжуючи жорстокість батьків до дочки-покритки.
Вершиною драматизму виступає колізія мамкування: сільська мати вигодовує чуже заможне паненя в місті ціною загибелі власної дитини від злиднів і занедбаності. Пані, яка забороняє відпустити жінку поховати сина через страх перед «заразою», постає втіленням кастової антигуманності, а фінал твору сповнений надривного трагізму класового гноблення.
Теми: соціальна нерівність · доля покритки · дитина-сирота · сільські злидні · мамкування · трагедія материнства