На полюванні
Яків Щоголів
Їхав я на полювання
Із Охтирки до озір
Під Мошенку; а за мною
Був Чернецький машталір.
Ще зорею не черкало,
Віяв свіжий вітерок;
Бачу: наче щось по пісках
Покотилось, мов клубок.
Я й питаю: "Що, Михайле,
Ти нічого не вздрівав?"
— "Е ж, нічого! Онде відьма
Покотилась", він сказав.
"А хіба навсправжки відьми
Є де?" Він мені: — "Гай, гай!
Та як всіх їх позбирати,
Так оселиш цілий край!"
Я піддрочую: "Та ні бо:
Адже ти не бачив їх?"
— "Я не бачив? Як не бачив?
Та я знаю тут їх всіх!"
"А які ж вони, мій хлопче?"
— "Та які ж? Вони з бабів;
Є й прирождені і вчені;
Тільки вчені без хвостів".
"А яка б таки одміна
Між тими й тими була?"
— "Бач, прирождена добріша,
А вже вчена дуже зла!
Отаку я відьму знаю
У Журавному. Вона
Невеличка й непоказна,
Та вже що й за сатана!
Ось що пасічник Кулябчин
Про її мені казав.
Він тепер дідусь старенький;
А як ще парубкував,
Так ходив на вечорниці,
Як і другі. Раз іде
З кимсь удвох; а вже стемніло
І на вулицях ніде
Не було нічого чутно;
А далі все: гав та гав,
І набіг на їх собака
Злий, неначе вовкодав.
Їм обридло те. Гонити
Почали його вони;
Так пристав, неначе бавна[1], —
Хоч жени, хоч не жени!
То повисне на халяві,
То до п'ятки прикипить…
Е, се відьма, кажуть хлопці,
Ось давай її ловить!
І піймали, пов'язали,
У домівку притягли,
Та сокирою всю пучку
Від лівші їй й одтяли.
Ну, тепер же ти, личино,
Без ноги не будеш зла,—
Геть відсіль! А відьма з хати
У присінок, та й втекла.
Довго всі на вечорницях
Дивувались: що за знак,
Що Марійки Гончарівни
Не зазвеш туди ніяк?
А Марійка й на світ божий
Не показує очей:
Цілу зиму, як черниця,
Проховалась від людей.
Та ото приспіло літо;
Хліб поріс, прийшли жнива;
Йде отаман по домівках,
Жати хліба зазива.
А тоді кріпацтву волі
Од царя ще не прийшло;
Так ото воно й Журавне
Панським маєтком було.
От іде, кажу, отаман
І прийшов до Гончаря,
Та й приказує Марійці
Вийти в поле, як зоря.
А вона йому в одмову:
Не можу та й не можу:
Бо рука болить: в роботі
Я ще більш її вражу.
"Добре, доню! А показуй,
Саме де воно болить?"
Так не хоче розв'язати,—
Ну не хоче, аж шипить.
"Е, так ти робить лінива?
Ке-лиш руку!" От взяли
Мотузочок розв'язали
І пов'язчину зняли;
Як зняли ж, то й догадались,
Від чого рука болить,
А Марійка так і паше,
Так од злості аж кипить…
Отакі бувають відьми
І з дівчат, і із бабів…
Дайте, пане, трішки сала,—
Бо я їсти захотів!"
Починало вже зоріти.
Качка крякнула: ках, ках!
І почав я птицю бити
По зелених комишах.
[1] Бавовна.
Про вірш
Динамічна баладно-гумористична оповідь, що поєднує шляхетсько-мисливський антураж із живою народною демонологією Слобожанщини. Твір пройнятий теплим побутовим гумором, оповідацькою безпосередністю та щирим замилуванням перед народною уявою.
Історія
Вірш увійшов до першої збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), що засвідчила повернення поета до активної літературної праці після тривалого періоду добровільного самітництва. Тематично твір нерозривно пов'язаний із географією рідної для автора Харківщини та Сумщини: дія розгортається на шляху від повітової Охтирки до заплавних озер біля села Мошенка. Як пристрасний мисливець і знавець лісових угідь Слобожанщини, Щоголев достеменно передає реалії полювання, пересипаючи їх автентичними топонімами та колоритними образами поміщицького й селянського побуту.
Основою фабули слугують слобожанські народні вірування про відьом («прирожденних» і «вчених»), перевертнів і дивацтва сільських чарівниць, почуті поетом від місцевих візників, пасічників та селян. У стилістиці діалогу пана з машталіром Михайлом Чернецьким виразно відчутна традиція етнографічного романтизму, де фольклорний забобон постає не як жахіття, а як живий, дотепний елемент повсякденної народної розповіді (билиці).
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (AbAb), де жіночі клаузули чергуються з чоловічими, створюючи легкий, наближений до розмовної скоромовки та баладного переказу рух. Чітка строфіка й пружний хореїчний крок увиразнюють ефект руху візка по піщаній дорозі.
Поетика тексту спирається на жвавий діалог, насичений діалектно-розмовною лексикою («машталір», «піддрочую», «личино», «вздрівав», «бавна») та багатим ономатопеїчним звукописом (гавкіт собаки, перекочування клубка), що додає оповіді виняткової мовної пластики й сценічного реалізму.
Як читати
Образна система твору побудована на контрасті між тверезим поглядом оповідача-мисливця та щирою, поетичною наївністю візника Михайла, для якого потойбіччя є цілком буденною реальністю. Загадковий «клубок», що котиться по досвітніх пісках, стає класичним зачином для розгортання демонологічної новели про собаку-перевертня та покарану відьму Марійку Гончарівну.
Щоголев майстерно знижує містичний патос за допомогою фольклорної класифікації чаклунок («вчені без хвостів», «прирождена добріша, а вчена дуже зла») та гумористичних деталей. За народною фантастикою проступає глибоке розуміння народної психології, де страх перед невідомим перемагається гумором, кмітливістю парубків і міцною селянською сокирою, що перетворює потойбічну небезпеку на кумедну байку для вечорниць.
Теми: полювання · народна демонологія · Слобожанщина · Охтирка · фольклорні вірування · гумор