На згадування Климовського
Яків Щоголів
Попід небом ясним,
У краю степовім
Наша неня, стара Україна,
На поругу чужим,
На надію своїм,
Згодувала гулливого сина.
Він списа не скидав,
Білих рук не складав,
Як пускався орлом по Дунаю,—
І пісні козака,
Як вітри здалека,
Розливались од краю до краю.
Степ широка була,
Воля буйна жила,—
І співав він ту степ і ту волю…
А година прийшла —
Житом степ поросла,—
І козак не літає по полю.
Нам про роки старі
День і ніч кобзарі
На бандурах своїх вигравають;
Та з Нечаєм, з Сомком,
З Кальнишем, з Павлюком
Одного козака не згадають.
Хлопці ж, хлопці! Спросіть,
Де наш лицар лежить:
Чи в землі його прах поховали,
Чи орли із дібрів
З запорізьких лугів
З лоба очі клювать прилітали?..
Про вірш
Елегійне звернення до історичної пам'яті народу, сповнене болю за втраченою козацькою волею та забуттям легендарного співця й воїна Семена Климовського.
Історія
Поезія увійшла до першої великої збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), знаменуючи характерне для харківського осередку романтиків заглиблення в героїчне минуле Гетьманщини та Запорожжя. Твір присвячено постаті Семена Климовського — козацького поета, мислителя та автора знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай», чий образ для романтиків ХІХ століття уособлював синкретизм шаблі й кобзарського слова.
Для Щоголева як уродженця Охтирки та мешканця Харкова постать Климовського мала виразний топографічний і духовно-історичний вимір, адже старий козак після зруйнування Січі оселився на Слобожанщині (хутір Припутні на території сучасного колишнього Єлисаветградського повіту / Слобідської України), де й завершив земний шлях у забутті. Автор полемізує зі стереотипним пантеоном народної пам'яті, де шанують гетьманів та полковників, але гублять могилу пісняра, що дав народові його голос.
У вірші відбито гіркий мотив занепаду запорозької сили після руйнації Запорозької Січі 1775 року: дикий вільний степ колонізується та розорюється («житом степ поросла»), а простір героїчного епосу заміщується буденною ріллею.
Форма
Твір написано витонченим шестирядником (секстиною) на основі тристопного амфібрахія з пісенною ритмомелодикою, яка генетично споріднена з думами та старовинними козацькими кантами. Ритм характеризується пружним хвилеподібним плином із виразними цезурами та амплітудними інтонаційними підйомами.
Схема римування строфи — aabccb, де поєднано парні чоловічі або жіночі рими з кільцевим обрамленням усієї строфи, що створює ефект пісенного приспівування й завершеного мелодійного періоду. Алітерації сонорних «р», «л», «н» підсилюють динаміку баладного зачину та трагічний спад у фіналі.
Як читати
Центральним стрижнем вірша є антитеза між колишньою сакральною козацькою вольницею і сучасною авторові епохою забуття та упокорення. Степ постає у Щоголева не просто جغграфічним простором, а живою пантеїстичною субстанцією волі, де кінь, спис і пісня складали неподільну екзистенційну тріаду українського лицарства.
Символіка трансформації ландшафту («А година прийшла — / Житом степ поросла») виявляє філософську амбівалентність: хліборобська праця, заступаючи войовничу стихію, водночас знаменує згасання пасіонарного духу нації. Образ забутого поета-лицаря Семена Климовського протиставляється гучним ватажкам (Нечаєві, Сомку, Кальнишевському, Павлюкові), увиразнюючи романтичну тезу про крихкість культурної пам'яті, вразливішої навіть за пам'ять політичну.
Фінальний акорд твору переводить медитацію в тривожне баладне запитання: невідомість могили героя («Чи в землі його прах поховали, / Чи орли із дібрів... з лоба очі клювать прилітали?») розгортає традиційний фольклорний топос покинутого в полі козака як символ невмирущої, але скривавленої та бездоглядної національної долі.
Теми: історична пам'ять · козацька доба · Семен Климовський · степ і воля · доля митця · романтична елегія