На зрубі
Яків Щоголів
Знав тебе я в ту ще пору,
Віковічний, темний ліс,
Як не рушений рукою
Чоловічою ти ріс.
Як з-під моху і коріння
Ледве різалась трава
І, мов велети, стояли
Чорностволі дерева;
Як в твої глибокі пущі
Тільки олені одні
В спеку з узлісся та сарни
Забігали опівдні;
Як від ранку і до ночі
Цілі безліки пташок
Без угаву тріскотіли
Між рясних твоїх гілок.
І величний був ти зранку
Після бурі, як мовчав,
І страшний, як в ніч таємну
Пугач боязко кричав.
Не одну ти бурю бачив
Над собою, темний ліс;
Не одну пожежу стерпів,
Та не падав, — ріс та й ріс!
А прокинули чугунку,
Закипів її казан;
Примостилися до тебе
І сахарня, й караван, —
І пішла косить сокира
По твердій твоїй корі;
Повалились, мов колосся,
І дуби, й осокорі.
Що з землі тягла природа
Не десяток літ, не вік:
Те до скипки скоренили
Люди з любощу за рік.
І пеньки твої кремезні
Чагарник позакривав;
Збігли сарни прудконогі,
Олень безвісти пропав;
А місць їх женуть пастися
Товарину і овець,
Та іде під осінь бити
Зайця й валюша стрілець.
Про вірш
Глибока екологічна та суспільна елегія, сповнена трагічного протесту проти руйнування первісної гармонії природи під натиском індустріалізації та капіталістичного поступу.
Історія
Поезія належить до збірки «Ворскла» (1883) та є одним із найпотужніших зразків ранньої української екологічної лірики fin de siècle. У другій половині ХІХ століття Слобожанщина переживала бурхливий промисловий бум: будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці («чугунки»), появу численних цукрових заводів («сахарень») цукрозаводчиків Харитоненків і Терещенків та масове вирубування реліктових дібров для потреб парових котлів.
Щоголев, який усе життя глибоко тонко сприймав слобожанський ландшафт і з дитинства спостерігав первозданні лісові масиви басейнів Ворскли, Сіверського Дінця та Уди, болісно переживав опредметнення й сплюндрування рідної природи, бачачи в цьому моральне спустошення цивілізації.
Твір знаменує романтичне протистояння вічного буття пралісу як космосу та руйнівної, споживацької експансії «людського любощу» (жадібності й захланності), що знищує за рік те, що земля вирощувала століттями.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із класичним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що надає текстові розміреної оповідної ходи, схожої на урочистий реквієм або скорбний літопис.
Строфіка організована катренами з перехресним римуванням (abab), у якому римуються лише парні рядки (b-b), що характерно для німецької романтичної балади (романсової строфи) та полегшеної української народної пісенної ритміки. Звукопис твору різко розмежовує дві частини: глухі, гармонійні звуки в описах живого лісу змінюються металевим алітераційним скреготом («чугунку», «казан», «косить сокира») у сценах вирубування.
Як читати
Образна будова тримається на масштабному контрасті «до» і «після». У першій частині віковічний праліс постає одухотвореним собором тиші й величі, де чорностволі дуби височіють як міфічні велети, а дикі звірі (олені, сарни) гармонійно існують у непорушному ритмі природи, байдужі до природних катаклізмів (буревіїв та пожеж), які ліс здатний був пережити самотужки.
Вторгнення індустріального хижацтва розгортається через промовисті метонімії й уречевлений метафоризм: «прокинули чугунку», «закипів її казан», «примостилися сахарня й караван». Образ сокири, що «пішла косить... мов колосся», трансформує традиційну хліборобську конотацію жнив у символ механізованої загибелі живого світу. Знищення природи осмислюється як святотатство людської пожадливості.
Фінал вірша відзначається гіркою деградацією простору: замість шляхетних дубів лишаються пеньки під чагарником, олені й сарни зникають, а на зміну первісному життю приходить утилітарна худоба та мисливець-зажерливець. Це філософське осмислення знедуховлення світу, де капіталістичний хижацький прагматизм руйнує природний рай.
Теми: екологічна елегія · природа Слобожанщини · індустріалізація · первісний ліс · згубний вплив цивілізації · руйнування гармонії