Навесні
Яків Щоголів
Проблищали, як ті крапельки роси,
Й пролетіли, наче вітер, ті часи,
Як круг тебе тут і пишна, і ясна
Царювала несподівана весна.
З гір в долини віяв свіжий вітерок,
Шурготів в ярузі бішений поток;
В різні фарби одягалися квітки
І до гнізд злітались з щебетом пташки.
Щоб робити у природі щирий рай,
Рано з сонцем ти під сонцем шла у гай,
І як зорі ллють на свіжий лист росу,
Ти на все лила розвагу і красу.
Де твої ступали срібні підківки,
Там сміялися і травка, і квітки;
А під променем жарких твоїх очей
Заливався без угаву соловей.
І тепер тут грає сонце золоте,
І тепер така ж весна кругом цвіте,
Та без тебе плачуть гори і луги,
І діброви, і зелені береги.
Квітка хоче на ушко тобі сказать,
Що вона тебе бажає привітать,
І, піднявши вгору дзюбики свої,
"Чом не йде вона?" тьохтьохчуть солов'ї.
Про вірш
Елегійний твір розгортає мотив нерозривного зв'язку весняного оновлення природи з образом утраченого кохання, де розквіт довкілля лише гостріше підкреслює драматичну самотність ліричного суб'єкта.
Історія
Поезія «Навесні» належить до зрілого періоду творчості Якова Щоголева й увійшла до його першої фундаментальної збірки «Ворскла» (1883), що засвідчила повернення поета до активної літературної праці після тривалого самітництва.
Твір органічно розвиває традиції харківської романтичної школи з її схильністю до витонченої пейзажно-інтимної рефлексії, перегукуючись із мотивами романсової лірики першої половини й середини XIX століття.
Форма
Вірш написано чотиристопним амфібрахієм із парним (суміжним) римуванням (aabb), що забезпечує плинну, співну мелодику, типову для пісенного фольклорного канону.
Фоніка твору вирізняється майстерним чергуванням світлих голосних та евфонійною алітерацією плавних приголосних ([л], [р], [н]), які відтворюють дзюрчання весняного потоку та пташиний щебет.
Як читати
Центральним художнім прийомом постає психологічний паралелізм: контраст між пишним пробудженням весняної природи та внутрішнім сумом через відсутність коханої, чий образ колись сам надихав і одухотворяв довколишній простір («Ти на все лила розвагу і красу»).
Світ природи наділений виразними рисами пантеїстичного одухотворення: гори, луги й діброви оплакують розлуку, а квіти та солов'ї антропоморфізуються, стаючи співчутливими свідками й ретрансляторами нерозділеної туги ліричного героя.
Теми: весна · інтимна лірика · романтизм · самотність · туга за коханням · психологічний паралелізм