Я в нові одежини
Уберуся;
Вийду на дороженьку,
Подивлюся.
По дорозі дощиком
Накрапає;
Як поїхав милий мій,
Та й немає!
Виплинь з хмари, сонечко,
Верх долини;
Ой, вернися, серденько,
До дівчини!
Щоб долина весело
Зеленіла;
Щоб дівчина, плачучи,
Не марніла.
Хмара сонце застує,
Ще й мурує;
Чи живий лиш милий мій,
Що й не чує?..
Прониклива лірико-драматична мініатюра, що розкриває трагічне передчуття розлуки та загибелі коханого через психологічний паралелізм дівочої туги й похмурих змін у природі.
Поезія належить до зрілої лірики Якова Щоголева та увійшла до його підсумкової збірки «Слобожанщина» (1898), репрезентуючи лірико-пісенний, суто фольклорний напрям творчості поета.
Щоголів, як представник харківського романтизму, глибоко засвоїв поетику української народної ліричної пісні та балади; твір споріднений із традиційними дівочими піснями про очікування козака з походу чи чумака з далекої дороги.
У поетичній спадщині митця цей вірш посідає вагоме місце як зразок філігранної стилізації під народну пісню, де романтична тривога набуває універсального екзистенційного звучання.
Віршовий розмір — коломийковий вірш (дворядкова коломийкова строфа, розбита на чотирирядковий катрен із чергуванням 4- та 3-стопного хорея з пірихіями), характерний для української народнопісенної традиції.
Римування коломийкового типу (переважно суміжне в межах пісенної пари або римування парних рядків abcb); інтонація плавна, наспівна, сповнена притишеного журливого мелодизму завдяки широкому вживанню ласкаво-зменшувальних форм.
Побудова вірша ґрунтується на класичному для українського фольклору психологічному паралелізмі: емоційний стан дівчини дзеркально відбивається в явищах довкілля. Дорога виступає архетипом фатальної невизначеності й розлуки, а дрібний дощ («по дорозі дощиком накрапає») передвіщає невідворотне горе та сльози.
Центральний конфлікт розгортається між сподіванням на радість («виплинь з хмари, сонечко») та безжальною темрявою, що насувається («хмара сонце застує, ще й мурує»). Образ мурування сонця хмарою набуває зловісного символічного змісту поховального ритуалу, закриття життєдайного світла й надії.
Риторичне запитання-сумнів у фіналі («Чи живий лиш милий мій, / Що й не чує?..») переводить суто побутову ситуацію очікування у площину трагічної невідомості буття, де тиша й відсутність відгуку сигналізують про розрив між світом живих і світом мертвих.
Теми: фольклорна баладність · дівоча туга · чекання коханого · психологічний паралелізм · символіка природи · передчуття смерті