Неволя
Яків Щоголів
Дайте мені коня мого,
Дайте вороного;
Пустіть мене, пустіть мене
В поле на дорогу.
Я уздою золотою
Коня зануздаю;
Вітром буйним пронесуся
До рідного краю.
Кінь козачий — не ледачий —
Полетить до стану.
Між хатами, курінями,
Як вкопаний, стане.
Та й скочу я з вороного,
Землю поцілую,
З горілкою до губ моїх
Чарку притулю я.
Тихо, тихо… Нема коня,
Нема вороного, —
Не пускають козаченька
В поле на дорогу.
Понесеться пан кошовий
Без мене на січу;
Зійде сонце в чистім полі —
Я його не стрічу.
Буде буйно шабля гостра
Ляха, турка бити,
Будуть з гиком запорожці
По морю летіти…
Ой коли б хто подав мені
Коня вороного,
Ой коли б хто пустив мене
В поле на дорогу!..
***
Про вірш
Драматичний романтичний монолог запорозького бранця, сповнений незгасного волелюбного пориву, туги за бойовим побратимством і жагучого прагнення рідного степу.
Історія
Поезія належить до зрілого козакофільського циклу Якова Щоголева й була оприлюднена у складі збірки «Ворскла» (1883), хоча за своїми витоками та настроєм вона перегукується з раннім захопленням харківською романтичною традицією 1840-х років (І. Срезневський, А. Метлинський).
Постать козака в інтерпретації Щоголева — це не лише історичний спогад, а й романтичний ідеал абсолютної внутрішньої незалежності та лицарської звитяги Слобідської і Наддніпрянської України. У часи імперського тиску та культурних заборон (Емський указ 1876 року) тема козацької волі й туги за рідним станом набувала для української інтелігенції виразного національно-визвольного підтексту.
Форма
Вірш написано народнопісенним хореїчним розміром (чергування чотиристопного та тристопного хорея) із виразним коломийковим та козацьким пісенним ритмомелодійним кодом.
Римування перехресне з перевагою чоловічих закінчень у парних рядках або чергуванням чоловічих і жіночих рим. Інтонація динамічна, уривчаста, насичена вигуками, анафорами («Дайте мені...», «Пустіть мене...», «Ой коли б...») та синкопованими паузами («Тихо, тихо…»), що майстерно відтворюють перепади від шаленого пориву до повного безсилля.
Як читати
Поезія розгортає класичний романтичний мотив козака в полоні або в темниці, де образ «вороного коня» виступає ключовим архетипним символом волі, стихійного руху та порятунку. Лицар мріє не про спокій, а про буревійну дорогу до стану, де найвищим проявом щастя є священний контакт із рідною землею («землю поцілую») та звичаєве єднання з козацькою громадою.
Центральний психологічний злам відбувається посеред твору: марення швидким бігом коня розбивається об глуху тишу в'язниці («Тихо, тихо… Нема коня»). Усвідомлення своєї відсутності на січі, де кошовий отаман веде військо без нього, сприймається героєм не як порятунок власного життя, а як найбільша особиста ганьба й екзистенційна катастрофа.
Епічний масштаб картини битви з ляхами й турками, морських походів запорожців із переможним гиком контрастує з безпорадністю замкненого козака. Фінальне кільцеве речення-зойк («Ой коли б хто подав мені...») залишає фінал відкритим, утверджуючи незнищенність прагнення волі, навіть коли шансів на визволення майже не лишилося.
Теми: козацька доба · туга за волею · неволя · лицарська честь · степ і кінь