Незабутня
Яків Щоголів
Глухої ночі в пізній час
На ліжку пишному ти спала
Давно те діялось у нас,
Давно тії пори не стало!
По плечам мармурним твоїм
Збігали коси, як потоки;
Нерівно полум'ям жарким
Горіли, завжди бліді, щоки.
Округ тебе чарівні сни,
Як вітреці в гаю, літали
Й на свято пишної весни
Іти з собою зазивали.
Тоді ввижалася тобі
Квітками всипана дорога,
Гаї, озера голубі
І яр широкого полога.
Од того часу мрій святих
Багато весен пролітало;
Ані тебе, ні снів твоїх
Уже давно, давно не стало!
Куди ж ті весни пронеслись,
Куди ті мрії подівались,
І де юнаки, що колись
Перед тобою уклонялись?
Тебе один я не забув;
Один я пам'ятаю милу,
І щоб не діяв, де б не був,
Твою провідую могилу…
Я довго плакав, та не став
Даремно сліз гарячих лити,
Як, все ізвідавши, дізнав,
Що вік не солодко прожити.
А якби йшли години злі?
Так, може, й краще ти зробила,
Що, все забувши на землі,
В могилі тихо започила!
Про вірш
Елегійний спогад ліричного героя про передчасно згаслу юну красуню, у якому щемлива туга за втраченим коханням переростає в гірке філософське примирення з рятівною тишею небуття.
Історія
Поезія належить до зрілого періоду творчості Якова Щоголева й органічно входить до його першої поетичної збірки «Ворскла» (1883), вихід якої після тривалого літературного мовчання став тріумфальним поверненням поета в український культурний простір.
Твір розвиває класичну для романтичної традиції харківської школи тему «померлої нареченої» або передчасно зів'ялої молодості. Для Щоголева цей мотив мав не лише естетично-літературне, але й глибоко автобіографічне підґрунтя, пов'язане з переосмисленням родинних утрат і екзистенційної крихкості людського буття в пореформену добу.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із перехресним чергуванням жіночих і чоловічих рим (АbАb). Ритмомелодика вирізняється плавністю та наспівністю, притаманною романсовій ліриці.
Поетика спирається на гармонійний звукопис із переважанням м'яких приголосних та відкритих голосних (алітерації плавних [л], [р], асонанси [а], [о]), що моделює елегійну інтонацію стриманого розпачу та печалі.
Як читати
Образна канва побудована на виразному антитетичному зіставленні: пломениста, пластично виразна краса живої дівчини («плечі мармурні», коси-потоки, жаркі щоки) контрастує зі спокоєм могильного холоду й забуття. Сон на початку твору постає символічним провісником смерті, де весняний пейзаж асоціюється із заманюванням у потойбічний світ.
У фіналі романтична туга розв'язується не бунтом проти невідворотності фатуму, а своєрідною стоїчною апологією спокою: ранній відхід милої трактується ліричним суб'єктом як позбавлення від земних страждань і розчарувань («як, все ізвідавши, дізнав, що вік не солодко прожити»). Цей песимістичний акорд увиразнює меланхолійну світовідчуваність пізнього українського романтизму.
Теми: романтизм · елегія · пам'ять · крихкість буття · втрачене кохання · смерть і забуття