Опізнився
Яків Щоголів
У недобрую годину
Та вподобав я дівчину.
А вона, як позирнула,
Каже: "Геть!" Та й відпихнула
Гей, покинув я дівчину,
На плече бурхнув свитину,
Тричі свиснув потихеньку,
Пихнув люльку коротеньку;
Походжаю у хатину, —
Ані хвіртки, ані тину,—
Став свого питати роду,
Що його не малось зроду;
Ані роду, ні родини,
Ні дворища, ні хатини;
Те в землі давно потліло,
Те з пожежею злетіло…
Та про все є воля божа!..
Кинувсь я до Запорожжя;
А про те собі й не дбаю,
Що нема — чого шукаю.
Воля божа, воля божа:
Гей, пропало Запорожжя!
Йду та й бачу: степ широкий,
Стугонить Дніпро глибокий.
Стугонить, об скелі б'ється,
З скель до моря подається…
Я Дніпра давай питати,
Де б те військо одшукати;
А Дніпро реве-гуркоче,
Говорить мені не хоче
І, сердитий, в скелі б'ється,
З скель до моря подається…
З моря вітер повіває,
Материнку колихає;
Материнка важко плаче:
"Опізнився ти, козаче!"
Про вірш
Драматичний монолог самотнього козака-безхатченка, який через метафору запізнілого кохання усвідомлює незворотну загибель Запорозької Січі та крах цілої героїчної епохи.
Історія
Вірш увійшов до фундаментальної збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), ставши одним із ключових текстів його козацького історико-ностальгійного циклу. Твір знаменує романтичну рефлексію над руйнацією Січі Катериною II у 1775 році крізь призму долі останніх запорожців.
Як чільний представник харківської романтичної школи, Щоголев актуалізував історичну травму поневоленої України, поєднуючи фольклорні пісенні архетипи з індивідуальною психологічною драмою персонажа, позбавленого роду, домівки й лицарського простору чину.
Форма
Твір написано народнопісенним чотиристопним хореєм із парним (суміжним) римуванням (аабб) та винятково чоловічими закінченнями, що надає мовленню карбованої баладности й речитативного звучання.
Синтаксис насичений риторичними вигуками, паралелізмами та характерними фольклорними тавтологіями («воля божа», «ані роду, ні родини»), що створює ритм козацького плачу-голосіння.
Як читати
Композиція розгортається від приватного розчарування (нерозділене кохання й зневага дівчини) до вселенської екзистенційної та національної катастрофи: попелище рідної хати переростає в образ спустошеного Запорожжя. Дніпро й степ, традиційні козацькі топоси, у Щоголева відчужуються від героя — ревучий Дніпро відмовляється розмовляти й «об скелі б'ється», символізуючи байдужість історичного часу.
Кульмінаційною персоніфікацією фіналу є материнка — степова квітка пам'яті й жалоби, голос якої виносить вирок не лише заблукалому бурлаці, а й усьому козацькому лицарству: «Опізнився ти, козаче!». Мотив фатального запізнення набуває виміру історіософського реквієму за втраченою державною волею.
Теми: козаччина · історична пам'ять · Запорозька Січ · романтизм · руїна · самотність