Останній з могікан
Яків Щоголів
Іде чумак заморений,
Курою покритий;
Іде шляхом-Сагайдаком
Помимо рокити.
Не б'є чумак волів своїх,
Бичем не махає;
Іде собі та ввічливо
Рокиті гукає:
"Рокито ж ти, рокитонько!
Рясне твоє листя,
Сховай мене й волів моїх
До себе в захистя.
Один я йду,— товаришів
Шукав, так немає;
Старі степи зруйновано
Й чумак вимирає".
Гука чумак закурений;
А яструб з рокити
Одвічує: "Широкий степ,
Та тісно прожити".
Колодязі рандовані,
Вода висихає;
Воли ідуть, та все ревуть,
Що паші немає.
Гей-гей, воли, воли мої,
Воли круторогі!
Покопані й поорані
Чумацькі дороги.
Уже ж по тих доріженьках
Нам хур не возити:
Востаннє ми до Криму йдем,
Та й годі ходити!
Про вірш
Щемлива соціально-елегійна поема-пісня про останній рейс самотнього чумака, крізь долю якого автор змальовує загибель віковічного патріархального укладу України під тиском індустріалізації.
Історія
Поезія надрукована у другій і підсумковій збірці Якова Щоголева «Слобожанщина» (1898), що побачила світ на схилі літ поета. Наприкінці XIX століття бурхливий розвиток залізниць і капіталістичних відносин остаточно знищив чумацький промисел, який упродовж століть живив економіку, побут і фольклор українського народу.
Назва твору відсилає до відомого роману Фенімора Купера, створюючи промовисту паралель між корінними народами Америки та традиційними типами українського степового лицарства, що витіснялися наступаючою модерною цивілізацією. Щоголів виступає тут як уважний літописець і ревний захисник рідного етнографічного космосу.
Форма
Вірш написаний класичним народнопісенним коломийковим віршем (чотиристопний ямб / хореїчно-ямбічна основа народної силаботоніки 4+4 / 4+3) у чотиривіршах із парувальним перехресним каркасом і холостими рядками (abcb), що споріднює його з автентичними чумацькими баладами.
Інтонаційно-синтаксична структура насичена фольклорними риторичними вигуками («Гей-гей, воли, воли мої»), тавтологічними повторами («покопані й поорані»), здрібніло-пестливими найменуваннями («рокитонько», «доріженьках»), що формує протяжну пісенну ритмомелодику сумовитої дорожньої пісні.
Як читати
Постать старого чумака уособлює цілу епоху. Запорошений курявою шляхів, знеможений, він рухається давнім шляхом-Сагайдаком, постаючи останнім вартовим зникаючої культури. Його гуманне ставлення до волів («Не б'є чумак волів своїх, / Бичем не махає») підкреслює духовну шляхетність і гармонію з живим світом, властиву традиційному українському господареві.
Діалог чумака з рокитою та зловісна репліка хижого птаха («Широкий степ, / Та тісно прожити») концентрують трагічну просторову колізію: фізично степ залишається неозорим, але соціально й екзистенційно для чумака в ньому більше немає місця. Деталі нової доби — орендовані колодязі («рандовані»), переорані межі, висихання джерел — маркують руйнацію відкритого козацького простору комерційним розмежуванням.
Фінал твору звучить як історичний вирок і водночас особиста капітуляція перед плином часу. Категоричне й тужливе «Востаннє ми до Криму йдем, / Та й годі ходити!» переводить індивідуальну драму старого погонича в статус реквієму за цілим культурно-історичним феноменом чумацтва.
Теми: чумацький промисел · руйнація патріархального світу · степовий простір · самотність і згасання · фольклорний етнографізм · історичний злам доби