Пасічник
Яків Щоголів
Поки дітей я годував,
То й діти батька поважали;
Зробивсь немічним, хирий став,
Так тижня дурно не держали.
От я з домівки і пішов
Де хліба зручного шукати,
Та ось на старість і знайшов
Роботу — бджілок доглядати.
Щасти вам біг, мої сини;
А я й без вас добуток маю:
Ш'ю черевики восени,
Зимою вулики довбаю.
Як прийде ж квітень, так мене
Не вдержиш часу на оселі,—
Так щось невідоме й почне
Тебе тягти в гаї веселі!
Знайду я плець над озерком,
Загороджу курінь лісковий!
Поставлю вулики рядком,
А повзбіч їх тинок лозовий.
Круг мене буде справжній рай!
Із неба сонечко пригріє,
Зелене листя вкриє гай,
Як яр, трава зазеленіє.
Покормиш бджілок; казанок
На кашу пшоняну наладиш;
Примостиш липовий пеньок
Або ослінчика та й сядеш.
І поки тлітимуть скіпки
Під таганком, сиди, звичайно,
Та й причувайся, як пташки
Почнуть тріщати одностайно.
В очеретах бугай реве.
На берестині ворон крюка;
Кричить ракша — дружину зве,
У кору клюйдерево стука.
А я все жду, нерушно жду,
Щоб гомін птахів не порвався;
В той час забудеш і їду,
Та все б до співів дочувався.
Настане літо; жовтий цвіт
Укриє липу до вершини
І позолоте сонця світ
Квітками вряжені долини.
Тоді вже бджілку не годуй:
Вона сама себе годує;
Не спи та вулики готуй.
Проспиш — так рій тобі й змандрує
Ні, він від мене не втече,
Бо я його звичаї знаю:
Мерщій колодку на плече,
Та в неї муху й позбираю!
А йтиме Спас, так ти кадки
Бери та в вулики поглядуй:
Де буде повно — стільники
Різцем підрізуй та й викладуй!
Робить важке не по мені;
А бджілка діло — підходяче;
Ти дай сити їй по весні,
А вже вона тобі оддяче.
Гай-гай, коли б пак не зима,
А все б те літо золотилось,
Й не лізла неміч крадькома,
Так і вмирати б не хотілось!
Про вірш
Поетична ідилія слобожанського селянського побуту з глибоким філософським підтекстом, що змальовує тихий відхід ображеного нечуйними дітьми старого діда у світ гармонії з природою, праці на пасіці та споглядального спокою.
Історія
Вірш надрукований у збірці «Ворскла» (1883) і є одним із найдовершеніших зразків щоголівської етнографічно-побутової та натурфілософської лірики, у якій автор увічнив типи, звичаї й трудові традиції рідної Слобожанщини.
Тематично твір розвиває класичний мотив родинної драми (старі батьки, знехтувані дорослими егоїстичними дітьми), знайомий за українським фольклором і баладами, але розв'язує його не в трагедійному, а в просвітлено-пантеїстичному ключі: вигнаний синами дід знаходить духовний порятунок і «справжній рай» серед пахучих слобідських дібров біля бджіл.
Форма
Вірш витримано в чотиристопному ямбі з перехресним чергуванням жіночих і чоловічих рим (аБаБ), що забезпечує оповідну плавність, близьку до неспішної народної розповіді-сповіді літньої людини.
Текстова структура імітує живий монолог селянина-пасічника, насичений діалектизмами, автентичною ремісничою й природничою термінологією («плець», «таганок», «ракша», «клюйдерево», «колодка», «скіпки»). Звукопис твору відзначається надзвичайною ономатопеїчною майстерністю у відтворенні пташиного гомону та лісової тиші.
Як читати
Образ пасічника постає уособленням народного мудреця-філософа, близького до сковськородинського типу «сродної праці». Переживши неминучу гіркоту старечої самотності та невдячність рідних дітей, герой не занепадає духом і не таїть зла («Щасти вам біг, мої сини»), а знаходить душевний катарсис у ремеслі та спілкуванні з бджолиним родом, що споконвіку в українській ментальності асоціюється зі святою чистотою та неухильним порядком.
Простір пасіки вимальовується як сакралізований топос («справжній рай»), цілковито протиставлений холодному й розрахунковому світу людських взаємин. Тут встановлюється цілковита гармонія людини й космосу: весняне сонце, плесо озерця, запашна липа й розмаїття лісових птахів (бугай, ворон, ракша, дятел-клюйдерево) створюють цілісну симфонію буття, заради якої мудрий дід забуває навіть про тілесну їжу.
Важливим семантичним вузлом є календарно-обрядова циклічність: життя пасічника рухається в унісон із природними порами року — від зимового шевства й видовбування вуликів до весняного пробудження, літнього збирання роїв і серпневого медозбору на Спаса. Праця коло бджіл стає не просто заробітком на хліб, а моральним очищенням, джерелом тихої радості й шляхетного гідного старіння.
Теми: єдність людини і природи · слобожанський побут · родинний конфлікт і прощення · мудрість старості · сродна праця · пантеїстична ідилія