Після бурі
Яків Щоголів
Весело сонце на сході вставало,
Сяєвом в поверху озера грало;
Жодна рослина сльозами росилась,
Скельна вершина огнем золотилась.
Оболок в небі ніде ні шматочка,
Вітер в гаю не зворуше листочка;
Чується тільки з криниці дзюрчання
Та проміж гілок пташок щебетання.
Все, що трудяще, проснулось і встало:
Орач давно вже запріг своє рало;
Взяв чередник жоломійку[1] й скотину
З шляху курного жене на долину.
Ось, сподіваються люди робочі,
Буде година до пізньої ночі,
Але десь оболок клаптик узявся,
Білим пірцем по блакиту подався;
Плине по небу і в хмарки розрісся,
Вітер геть-геть через ниви понісся;
Хмарки зібралися в хмари великі,
Буря завила пісні свої дикі;
Блискавка кинула сяйні іскрини,
Громом торохнуло в гори й долини…
Вдарила ж хлюща, рослину обмила, —
Й буря, затихнувши, дальш полетіла…
Сонце, як спершу, засяло й пригріло,—
Й все у природі немов змолоділо:
Дивляться лист і трава зеленіше,
Кожна квітина горить веселіше;
Тиша царює, і знову дзюрчання
Чутно в криниці та птиць щебетання…
Так після бурі буває в природі!
Хочеш, щоб те ж було й в серці? Е, годі!
Серце — не квітка, коли що у йому
Знайдеться місце огневі святому!
Хай в його буря ударе відразу —
Й пробуй загоїти зроблену вразу!
Дай йому сонце і води зцілющі, —
Все в йому холодно буде, як в пущі;
Сонце в те серце на мить не загляне,
Аж поки й битись воно перестане!
Примітки:
[1] Сопілку.
Про вірш
Філософсько-психологічна пейзажна мініатюра, в якій оптимістичне оновлення омитої грозою природи парадоксально зіставляється з непоправністю душевних травм людського серця. Поет стверджує трагічну безповоротність внутрішніх зламів особистості, заперечуючи наївні ілюзії швидкого зцілення.
Історія
Вірш увійшов до збірки «Ворскла» (1883) та відбиває глибокі роздуми пізнього Щоголева про внутрішній світ людини, навіяні його власною життєвою самотністю, службовим розчаруванням і тривалою відірваністю від активного літературного процесу. Автор майстерно поєднує спостережливість етнографа-натураліста із песимістичним романтичним кордоцентризмом.
Твір демонструє спадкоємність Щоголева з елегійною традицією романтиків, проте замість абстрактної меланхолії пропонує суворий екзистенційний висновок, вистражданий досвідом зрілої людини, що спостерігала руйнування ідеалів під тиском прозаїчної дійсності.
Форма
Поезія написана чотиристопним анапестом із парним жіночим римуванням, що створює плавний, хвилеподібний, медитативний ритм, властивий пейзажній та елегійній ліриці Щоголева. Завдяки трискладовій стопі інтонація набуває співучості та розважливості.
Текст має виразну двочастинну паралелістичну композицію: розгорнутий триптих природних станів (ранок — раптова гроза — оновлення) у фінальній строфі різко обривається антитетичним риторичним запереченням і морально-психологічною кодою.
Як читати
Перша частина вірша витримана в гармонійних тонах народного пасторального буття: орач із ралом, чередник із жоломійкою (сопілкою), дзюрчання джерела. Буря постає очисною, життєдайною стихією, після якої світ стає барвистішим, а трава зеленішою. Ця картина ідеального природного колообігу заколисує реципієнта ідилічною вірою у відновлення.
Проте фінальний пуант розбиває паралелізм між мікрокосмом людського серця та макрокосмом природи. На відміну від квітки чи ниви, людське серце, спалене ударом долі або втратою «святого вогню», не відроджується під життєдайним сонцем: воно занурюється у вічний лід і пущу. Метафора внутрішньої пустки підкреслює вразливість духовної сутності, що робить щоголівський пейзаж тонким психологічним дзеркалом зраненої душі.
Теми: людина і природа · зранене серце · душевний злам · очисна буря · ідилія праці · непоправність душевних втрат